Я ще не встигла зняти куртку, а мама вже поставила на стіл тарілку вчорашньої смаженої картоплі й мисочку з тертою редькою — так, ніби ми зайшли не в гості, а на якусь коротку перевірку.
— Сідайте, — сказала вона сухо й витерла руки об фартух.
Діти переглянулися. Я кивнула: мовляв, сідаємо. Не тому, що хотілося їсти. А тому, що в моєму дитинстві «не образити маму» було важливіше, ніж бути бажаною.
Мама не питала, як ми доїхали. Не торкнулась до волосся доньки, як роблять бабусі. Не нахилилась до сина, щоб шепнути щось смішне. Вона просто дивилась повз нас — на плиту, на вікно, на годинник.
Я пам’ятаю цей погляд з дитинства. Ніби я прийшла не вчасно. Ніби я завжди приходила не вчасно.
Коли я була малою, я приносила зі школи малюнки — будинки, сонце, мама й тато, всі з усмішками. Я ставила той аркуш їй під руку, а вона відсовувала, не піднімаючи очей.
— Не заважай. У мене справи.
А потім у коридорі з’являлась тітка Ліда — мамина подруга з «важливої роботи». Мама одразу ніби міняла обличчя. Ставало світліше в кімнаті, хоч лампу ніхто не вмикав.
— Лідочко, заходь! — її голос робився м’яким, медовим. — Ти ж втомилась, сідай, я зараз щось швиденько.
Швиденько з’являлося те, чого для мене ніколи не було «швиденько».
Я якось тихо, обережно попросила ляльку — ту, яку всі дівчата в класі носили в рюкзаках і потай розчісували на перервах. Мама мовчки вислухала. Наступного дня я побачила ту саму коробку… в руках доньки тієї ж тітки Ліди. Мама стояла поруч і світилася, ніби сама її отримала.
— Ну ти ж розумієш, — сказала мені потім, навіть не пояснюючи. — У людей посада. Треба підтримувати стосунки.
Я не розуміла. Я просто навчилась не просити.
На випускний я мріяла про сукню. Не про якусь корону, не про подіум. Просто сукню, щоб не соромитися себе у дзеркалі. Мама пообіцяла «побачити, що можна зробити». Я вже майже повірила — небезпечно близько.
За два дні до свята вона прийшла додому без пакета, без коробки, без нічого.
— Я гроші позичила, — кинула між іншим, як кидають порожню пляшку в смітник. — Сусідці на море. У неї ж діти… та й вона ж просила.
Я стояла на порозі своєї кімнати в старій спідниці й здавалося, що весь дім тихо стискається навколо мене. Не для того, щоб обійняти. А щоб не залишити місця для повітря.
Тато тоді ще був. Він ходив кухнею, мовчав, ковтав слова. А потім одного разу просто не прийшов ночувати. І ще раз. І ще. Мама не плакала. Вона хмикнула, поставила чайник і сказала так, ніби говорила про відключення води:
— Не витримав… Слабкий.
Ніби слабкість — це коли тобі болить.
Коли я виходила заміж, чоловік наполягав: «Треба маму запросити. Як би там не було». Я запросила. Вона прийшла, сіла ближче до чужих людей, ніж до мене, і весь вечір ніби чекала, що хтось важливий зайде й оцінить її.
Після тостів і танців вона підійшла до нас із чоловіком і простягла маленьку листівку.
— Тримай, — сказала. — Тільки не думай, що гроші — то головне.
Листівка була порожня всередині, крім двох рядків. Ні купюри, ні навіть монетки «на щастя», ні записки «як ти, доню». Лише рівний, чужий почерк.
Я не сказала нічого. Поставила листівку в сумку, як ставлять у шафу непотрібну річ, яку чомусь не можна викинути.
Пізніше я випадково почула від сусідки: мама «пообіцяла начальниці» гроші — тій бракувало на машину. І мама не могла відмовити. Бо як же так — начальство.
Начальство… завжди було важливішим за дітей.
І ось тепер — ми сидимо за столом з картоплею й редькою, і діти акуратно крутять виделки, а мама мовчить, ніби в неї в голові список справ, і нас у тому списку немає.
Я саме взяла склянку води, коли в двері подзвонили.
Мама підскочила так швидко, що стілець ледь не впав.
— Ой! Це, мабуть, вони! — її голос раптом став іншим. Живим. Звичним до радості.
Вона побігла в коридор, і звідти одразу полився сміх. Гучний, упевнений. Чужий сміх у нашій кухні завжди звучав так, ніби це їхня кухня, не наша.
— Марійкооо! — дзенькнуло з порога. — Та ти як завжди! Ой, ми тебе замучили дзвінками!
— Та що ви, що ви! — мама захихотіла, і я аж здригнулась: я не пам’ятала, щоб вона так сміялася вдома. — Проходьте, мої дорогі!
Вони зайшли — дві жінки в гарних пальтах, із парфумами, з тими голосами, які не просять дозволу. Мама йшла між ними, як господиня свята. Вона обіймала їх, притискала до себе, і на її щоках з’явився рум’янець. Вона говорила швидко, сипала словами, як цукром.
На нас вона навіть не глянула. Наче ми — меблі.
— Ой, та ви, певно, голодні! — метушилась мама. — Я зараз! Я вам чай зроблю… У мене є цукерки, я заховала… І піцу… та що там, зараз замовлю!
Я мовчки дивилась, як вона дістає з шафки коробку цукерок — ту саму, яку за весь час нашого візиту не згадала. Як ставить на стіл чисті чашки, які стояли «для гостей». Як витягує з кишені телефон і відходить до вікна, щоб швидше оформити доставку.
Мої діти дивились на цукерки так, як дивляться діти: без злості, просто прямо. Вони не розуміли нюансів. Вони бачили лише різницю.
Син тихо зліз зі стільця й підкотився до мене ближче, майже торкнувся плечем.
— Мам… — прошепотів так, щоб ніхто не почув. — А ми що… не гості?
Я підвелася. Повільно. Наче перевіряла, чи тримають ноги.
— Дякуємо, мамо, ми підемо, — сказала я голосно, щоб перекрити її сміх у коридорі.
Вона обернулась, уже тримаючи в руці телефон, і на секунду її лице зупинилось. Не здивувалось. Не злякалось. Просто стало порожнім.
— Та куди ви? Сидіть… — сказала вона, але слова прозвучали як форма, яку ставлять у бланк.
— Діти втомились, — відповіла я.
Я взяла куртки, застібнула доньці блискавку, підняла комір синові. Він все ще дивився на коробку цукерок, ніби там лежала відповідь на його запитання.
Мама не пішла за нами до дверей. Вона лишилась біля столу з чистими чашками, уже не нашого столу. Її подруги щось жваво розповідали, сміялися, і мама підхоплювала їхні слова, як хвилю.
У під’їзді було прохолодно й пахло мокрим бетоном. Ми спускалися сходами, і діти мовчали, слухаючи, як за нашими спинами десь високо грюкають двері й у квартирі продовжується сміх.
На вулиці син потягнув мене за рукав.
— Мамо… — він підняв очі. — А бабуся нас любить?
Я зупинилась біля ліхтаря. Поставила пакети на сніг, присіла, щоб бути з ним на одному рівні, й провела долонею по його шапці, поправляючи вушко, яке завернулося.
У вікні на третьому поверсі спалахнуло світло — тепле, святкове. Мама, певно, несла на стіл піцу.
Я затягнула дітям шарфи щільніше.
— Ходімо, — сказала я.
І ми пішли додому, поки в тому вікні сміялися без нас.
