Я ще навіть ключа в замку не провернула, а з кухні вже різануло голосом:
— Мам, ну ти де так довго? Олег чекає.
В коридорі пахло дитячою кашею й чужими нервами. Я поставила сумку на підлогу, не встигла зняти пальто, а зять уже стояв у дверях кухні — руки в боки, підборіддя догори, наче я запізнилася не на автобус, а на суд.
— Сідай, — сказав він коротко. — Поговоримо.
Катя метушилась біля плити й не дивилась на мене. Лише плечі в неї ходили — то туди, то сюди, як у людини, що давно все вирішила, але робить вигляд, ніби «якось воно буде».
Я сіла. Поставила долоні на коліна, щоб не видно було, як тремтять пальці.
— Ми вирішили: треба машина, — Олег ковзнув очима по моїй сумці, ніби там лежали вже готові купюри. — Я буду таксувати. Нормально. По-людськи. Без цих підробітків.
Катя нарешті повернулась:
— Мам, ти ж розумієш… Це шанс.
Я кивнула — не тому що «розуміла», а тому що знала цей тон. Той самий, яким колись просили «на куртку дитині», «на комуналку», «на памперси». Від того тону в мене в голові завжди автоматично відкривався маленький сейф, де лежали мої недоспані ночі в чужих квартирах.
— Скільки? — спитала я.
Олег навіть не моргнув:
— Десять тисяч. Євро. Щоб взяти нормальну. Не корито.
Мені захотілося встати й піти у ванну. Закрити двері. Посидіти на краю ванни й подихати. Але я сиділа, бо в кухні було дитяче ліжечко, і звідти тихенько сопів мій онук — так, ніби він не знав, що на його сон зараз будуть зважувати людську вдячність.
— У мене є дев’ять, — сказала я нарешті. — Дев’ять можу дати.
У Каті одразу клацнули очі.
— Дев’ять?..
Олег відсунув стілець так різко, що ніжки дряпнули плитку.
— Дев’ять? — він повторив, наче я сказала «дев’ять копійок». — Ви серйозно? Це що, торг? Через тисячу ви нам всю справу валите?
Катя поставила ложку на стіл. Не грюкнула — ні. Просто поклала. А від того «просто» в кімнаті стало ще гірше.
— Мамо… — вона протягнула, як у дитинстві, коли я не купувала їй шоколадку. — Ти ж для нас працюєш. То для кого тоді?
Слова були прості, буденні. Але я відчула, як вони заходять під ребра — рівно й холодно.
Я глянула на свої долоні. На лінії, які за роки в Італії стали грубіші, як стара мотузка.
— Тисячу я позичила Люсі, — сказала я тихіше. — Вона… вона в лікарні була. Операція. Треба було терміново.
Олег усміхнувся криво — не губами, очима.
— Ага. Подруги. Зрозуміло.
Катя не заперечила. Не сказала: «Мамо, я розумію». Вона лише перехрестила руки на грудях — так, як люди роблять, коли вже не хочуть чути, а хочуть перемогти.
— А нам що? — кинула вона. — Ти думаєш, ми тут… що, на курортах?
Я підвелася. Пішла до кімнати. Витягла з сумки конверт. Той конверт був такий тонкий, що аж соромно — ніби я привезла не дев’ять тисяч, а дев’ять виправдань.
Повернулася на кухню й поклала на стіл.
— Ось. Дев’ять.
Олег забрав конверт однією рукою, навіть не глянувши всередину. Механічно. Як здачу в магазині.
— Добре, — сказав він сухо. — Будемо думати, де взяти решту.
Катя мовчала. Я чекала хоча б одного слова — «дякую», «мам», «ми повернемо», «ти виручила». Але в кухні було чути тільки чайник, що недоварювався на плиті, й дитину, яка повернулась уві сні.
Я вийшла надвір на хвилину — ніби по повітря. Там якраз сусідські діти ганяли м’яч. М’яч вдарився об асфальт, підскочив, і в мене чомусь стиснуло горло, наче то не м’яч, а мої роки відбились від землі й назад вже не злетіли.
Через тиждень мене зупинили біля магазину.
— Віро! — сусідка, така ж «добра», як і всі в нашому дворі. — А правда, що ти дітям на машину не дала? Кажуть, пожаліла. От не думала б…
Вона говорила жваво, із співчуттям на обличчі. А в мене вухо наче заклало. Я стояла з пакетом гречки в руці й дивилась на неї, як на людину, що щойно показала мені моє відображення в кривому дзеркалі.
— Хто каже? — змогла вимовити я.
— Та люди ж… Катя ж… Ну, не ображайся, але кажуть, що ти… — вона знизила голос, смакуючи: — …жадібна стала.
Пакет у руці раптом важко потягнув вниз. Я дійшла додому, не пам’ятаю як. Поставила гречку на стіл, навіть не роздяглася — і пішла до Кати.
Двері відкрив Олег. Він стояв у футболці, як господар. За його спиною в коридорі мигнула Катя — швидко, як тінь.
— Нам треба поговорити, — сказала я.
— Про що? — він ніби справді не розумів.
Я зайшла, закрила за собою двері й подивилась йому прямо в обличчя.
— Ви людям розповідаєте, що я вам не дала грошей?
Катя з’явилась у дверях кімнати. Вона не підходила ближче. Трималась на відстані, як коли боїшся, що тебе торкнуться і ти не витримаєш.
Олег знизав плечима.
— А що не так? Нам не вистачило. Ви не додали.
Це «не додали» прозвучало так, ніби я була касиром, який помилився на гривню.
— Я дала дев’ять тисяч, — у мене голос був рівний, аж страшно. — Дев’ять. Ти це зараз називаєш «не додала»?
Катя зробила крок і нарешті сказала:
— Мамо, ти могла знайти. Якби хотіла.
Я стояла в їхньому коридорі, а в голові вставали зовсім інші коридори — чужі, італійські, де я ночами прислухалась, чи дихає бабуся, за якою доглядаю. Там я боялась смерті. А тут — байдужості.
Я повернулась і пішла додому. Не грюкала дверима. Не кричала. Просто почала складати валізу.
Катя забігла слідом, вже коли я застібала блискавку.
— Ти куди? — спитала вона, ніби я зібралась у магазин, а не назад у чужу країну.
Я не підняла на неї очей, бо тоді б або розплакалась, або сказала таке, після чого не відмиєшся.
— Назад, — відповіла я. — На роботу.
Олег стояв у дверях і ковзнув поглядом по валізі, як по інструменту.
— Та й правильно, — кинув. — Заробите ще.
На вокзалі було сиро. Люди тягли сумки, хтось їв булочку, хтось обіймався. Я сиділа на лавці й тримала свій квиток, як доказ того, що я ще комусь потрібна — хоча б роботі.

В Італії все було, як завжди: чужі підлоги, чужі чашки, чужі старечі руки, які інколи вночі шукають твою долоню. Я знову рахувала копійки й ловила автобуси, але вперше не перекидала в голові: «Скільки вислати Каті цього місяця».
Я відкрила окремий конверт. Підписала його простим словом: «МЕНІ».
І саме тоді, коли я вже звикла до цього тихого «мені», телефон задзвонив.
— Мам, — Катя говорила швидко, ковтаючи слова. — Нам треба… Машина щось стукає. І та тисяча… Олег знайшов, але там таке… коротше, треба закрити, бо давлять. Ти можеш вислати?
Я стояла на кухні в чужій квартирі й тримала телефон мокрою рукою — тільки-но мила тарілки. Вода стікала по пальцях, а її голос — по моїх нервах, як завжди: знайомим маршрутом.
Я подивилась на свій конверт «МЕНІ». Він лежав у шухляді, під рушниками. Ніби ховався.
— Ні, — сказала я.
Тиша була такою, що я почула, як десь у кімнаті клацнув годинник.
— Як це — ні?! — Катя зірвалась. — Ти що, серйозно? Нам же треба!
— Я не вишлю, — повторила я. І сама здивувалась, що в голосі немає ні виправдань, ні страху.
— Тобто… — її дихання стало частим. — Тобто ми тобі не потрібні?
Я не відповідала одразу. Бо на це питання в них завжди була тільки одна правильна відповідь — та, яка відкривала гаманець.
Я витерла руку рушником, щоб не шурхотіло у слухавці.
— Ти мені потрібна, — сказала я спокійно. — Але не так.
На тому кінці щось дзенькнуло — може, вона поклала телефон на стіл, може, вдарила чашкою об край.
— Я зрозуміла, — тихо сказала Катя. І тоді вже голосом, який я не впізнала: — Живи собі.
Зв’язок обірвався.
Того ж вечора я повернулась з роботи пізно. У під’їзді було темно, лампочка на моєму поверсі миготіла, як старе око. Я зайшла в кімнату, дістала з шухляди конверт «МЕНІ», поклала його на стіл і розгладила долонею, ніби це була не паперова річ, а щось живе, що нарешті перестало боятися.
Потім поставила чайник.
І, поки він закипав, я вперше за довгий час не чекала дзвінка.