— Мамо, ти серйозно? 300 євро їй у кишеню? При мені? — Руслана кричала так, що ледь шибки з вікон не повилітали.
— Не їй. Ангелінці. У тебе самої є діти і ти знаєш, яке все дороге.
— Та яка різниця? Вона тобі хто? Колишня невістка. Чужа людина!
Я 15 років в Іспанії на заробітках. Щоліта приїжджаю в Чернівці до дітей і внуків. Старша донька Руслана в мене при ділі, бухгалтер. Зять має СТО. Троє дітей, хата, машина, все вже є.
А син Роман — то окрема біда. Університет не закінчив, роботи міняє, як шкарпетки. З Соломією розлучився швидко. Доньку Ангеліну лишив на ній.
Я йому ще давно сказала:
— За тебе аліменти платити не буду. Треба головою думати. Дитина – то не іграшка, а відповідальність. Хоча звідки ти знаєш, що то слово означає?…
Але онуці я допомагала, як могла. То одяг передам, то солодке, то 50 євро тихо покладу.
Цього разу я приїхала якраз перед школою. Молодший онук Олежик іде в перший клас. Ми з Русланою поїхали купувати все потрібне. Портфель, форма, кросівки, зошити, альбоми, ручки, олівці.
На касі чек вийшов майже на 14 тисяч. Руслана ще той чек у гаманець склала і каже:
— І це ще без письмового стола.
Я тільки зітхнула. Зараз усе дороге, але розумію, що без моєї допомоги донька геть нічого не зможе. Тому оплатила їм письмовий стіл для онука.
На другий день зробили гостину. Я покликала і Соломію з Ангеліною. Руслана скривилась, але промовчала. На кухні різала салат, грюкала ножем по дошці так, що й без слів усе було ясно.
Діти бігали по кімнаті. Я спитала Соломію:
— А ви вже до школи скупилися?
Вона усміхнулась криво:
— Та де там. Кума віддала портфелик. Чекаю аванс, піду на базар. У магазині такі ціни, що страшно дивитися.
— А форма?
— Треба спідничку і камізельку. Бантики мама мої старі десь шукає. Може, хтось з сусідів форму стару продає, я під доньку піджену.
Я знала її ситуацію. Вона сама тягне дитину. Ще й мама в неї хвора, діабет, ліки дорогі. Зарплата 10 тисяч, там сильно не розженешся.
Коли вони вже взувалися в коридорі, я дістала з гаманця 300 євро. Склала купюри вчетверо і запхала Соломії в кишеню куртки:
— На форму, на взуття, на все.
— Та не треба, — вона аж відсахнулась.
— Треба. То для Ангелінки. Бери.
І тут з кухні вийшла Руслана. Вона все бачила. Подивилась спочатку на мене, потім на ту кишеню.
Я вже тоді знала, що ввечері буде скандал.
Так і сталося. Тільки гості пішли, вона зайшла до мене в кімнату. Я ще валізу не розібрала до кінця, на ліжку лежали іспанські ліки, подарунки, пачка кави, євро в конверті.
— Мамо, ти взагалі нормально себе ведеш?!
— Не кричи.
— Я не кричу. Я питаю. Чого ти їй такі гроші даєш? У тебе тут троє внуків. Олежику треба ще ноутбук для школи. Маркові куртка на осінь. А ти розкидаєшся євро.
— Не лізь до моїх грошей.
— Ага, значить так? Ми з тобою сьогодні пів дня по магазинах ходили, ти бачила ціни. Чек бачила? Майже 14 тисяч. І це тільки на одного.
— Бачила. І що? У твоїх дітей є батько, є мати, є дім. А Ангелінка що має? Мого безтолкового сина?
— То при чому тут я? — Руслана аж почервоніла. — Чого мої діти мають бути крайні?
Ми голосно сварилися, що аж сусіди чули.
Але перелом був не від наших криків. Через пів години мені подзвонила Соломія. Я вийшла в коридор, та Руслана все одно чула.
— Вибачте, що турбую, — каже Соломія. — Я тільки хотіла сказати, що куплю Ангелінці нормальні туфлі. Бо вона сьогодні мені шепнула: “Мамо, тільки не старі, бо діти сміятимуться”.
Я стисла телефон і мовчала.
Руслана стояла біля дверей і все чула. Я подивилась на неї і сказала:
— Оце і є відповідь.
А вона мені:
— То всіх тепер рятуй. Тільки не дивуйся потім, що тебе використовують.
Я відкрила шафу, дістала конверт з грошима і поклала назад у сумку. Потім знайшла ще один пакет — там були нові шкарпетки, білі колготи і канцелярія, що я брала про запас.
Зранку я сама поїхала до Соломії, Без Руслани. Віддала пакет, гроші і сказала:
— Якщо на форму не вистачить, подзвониш.
Потім набрала Романа.
— Або ти починаєш платити дитині, або до мене більше по гроші не приходь.
І слухавку поклала.
