Я натиснула на дзвінок — і в дверях Назарового будинку дзенькнули ключі так, ніби я прийшла не з дороги, а з минулого.
Невістка відчинила не одразу. Спочатку я почула, як у передпокої хтось метушиться, шурхотить пакетом, тихо каже: «Зараз-зараз». А тоді — її обличчя, натягнуте, як нова скатертина, і очі, що ковзнули по моїй валізі й зупинилися на моїх руках.
— Мамо?.. — Назар з’явився позаду, витираючи долоні об штани. — Ти… ти що тут робиш?
Я поставила валізу так, щоб вона не впала, й вдихнула запах: у них завжди пахло кавою й чимось солодким. Наче в цьому домі ніхто ніколи не плакав.
— Додому приїхала, — сказала я й потягнула з кишені документи, де в мене була зім’ята адреса нової квартири, переписана від руки. — Назовсім.
Назар моргнув. Невістка вже тримала двері так, ніби боїться, що я зайду й не вийду.
— Назовсім? — перепитав він і глянув не на мене, а кудись мені за спину, в двір, ніби там стояла ще якась людина, яка мала забрати відповідальність.
— Я ж попереджала, — додала я тихіше. — Писала. Дзвонила. Ви ж казали: «Все буде, мамо, не хвилюйся».
Невістка усміхнулась одним кутиком губ, так, як усміхаються в магазині, коли повернення товару не передбачене.
— Проходьте… — сказала вона. — Ви ж з дороги.
У вітальні діти щось дивилися на планшеті. Михайлик підняв голову, підскочив, притиснувся до мене на секунду — і відразу відбіг. Він уже виріс так, що обійми стали короткими. Степанко просто подивився й повернувся до екрану, ніби я — звук за вікном.
На столі лежали ножиці, стрічки, якийсь білий фатин. Я зупинилась поглядом на фатині й зрозуміла, чому в повітрі висить напруга: у них тут свято. А я приїхала без запрошення.
— Аліна де? — спитала я, намагаючись не зачепити ногами дитячі іграшки біля дивана.
— У кімнаті, — коротко відповіла невістка й поправила волосся, ніби це могло виправити ситуацію. — В неї… справи.
«Справи», — повторила я подумки, й у мене перед очима, як у кіно, мигнуло: Аліна у два роки хапає мене за шию в скайпі й кричить у камеру: «Бабо, приїжджай!». А я тоді на чужій кухні мию чужі тарілки й шепочу: «Скоро, сонечко, скоро».
Назар підсунув мені стілець.
— Ти сідай, мам. Давай чай.
Я не сіла.
— Я не голодна. Я заїхала тільки валізу лишити — і поїду на квартиру. Завтра викличу майстра, почну ремонт. Я вже й шпалери приглянула…
Назар ковтнув. Прямо видно було по горлу.
— Мам… — почав він.
І оте «мам» прозвучало не як звертання, а як спроба заглушити щось гірше.
— Що? — я сперлась долонею об спинку стільця, щоб не хитнуло. — Адресу ж ти мені скидав. Я ж не вигадала її.
Невістка швидко поставила на стіл чашку, та ложка вдарилася об фарфор так голосно, що Михайлик озирнувся.
— Не все так… — Назар провів рукою по потилиці. — Не все так просто.
Я навіть усміхнулась, бо в мене колись був чоловік, Матвій, і він теж так казав, коли на роботі щось летіло шкереберть. Але Матвій після того сідав, розкладав папери й робив, щоб стало просто. А тут — від мене ховають очі.
— Назаре, — сказала я. — Я двадцять років працювала. Не на пляжі лежала. Не гуляла. Я за ті гроші вам дім допомагала добудовувати, дітей піднімати. І ми домовлялись конкретно: три роки — відкладаєш. Квартира — на мене.
Невістка зробила крок вперед, ніби хотіла закрити його собою.
— Ірино… — почала вона, і тон у неї був такий, як у медсестри, що пояснює неприємну процедуру. — Розумієте… квартира вже… зайнята.
Я зловила це слово — «зайнята» — і воно впало в мене, як камінь.
— Ким? — запитала я, і в мене навіть голос став не мій, чужий, рівний. Так говорять у суді.
Назар не відповів одразу. Він подивився в бік коридору.
— Алінкою, — нарешті сказав. — Вона заміж виходить. Ми… ну… щоб молоді окремо жили.
З коридору вийшла Аліна — в домашньому костюмі, з телефону в руках. У неї були довгі нігті й очі, в яких я раптом побачила не дитину, а дорослу жінку, що вже вибрала, де й кому жити.
— Бабусю… — сказала вона, й в голосі в неї було те саме розгублене «мамо», тільки сучасне, відполіроване. — Я не знала, що ти приїдеш прям зараз.
Я стояла посеред їхньої вітальні й відчувала себе людиною, яка зайшла в чужий магазин і чомусь вимагає свій товар.
— Тобто… — я обвела поглядом ножиці, стрічки, фатин. — Ви вже все вирішили. Вже ключі дали. Вже там хтось спить на моєму ліжку, яке я ще навіть не купила.
Невістка знизала плечима, але не тими плечима, що просять вибачення, а тими, що кажуть: «Так сталося».
— Назар думав, ти ще… — вона обірвала. — Ну, ти ж там давно. Ти ж завжди казала: “Ще трошки, ще підзароблю”.
— Я казала це, бо ви просили, — тихо відповіла я. — Бо то дах протікав, то дітям треба, то на гурток, то на зуби, то на вікна, то на машину… Я казала “ще трошки”, бо в мене там був сенс. А тут у мене мав бути дім.
Назар різко підняв долоні, ніби відбивався від удару.
— Мамо, та не роби трагедії. Це ж Аліна! Твоя онучка. Не чужі люди.
— А я хто? — спитала я й подивилась йому прямо в очі. — Я теж не чужа?
Він опустив погляд. Це було гірше за крик.
— Поживеш у нас, — сказав він швидко, наче кидав мені кістку, аби я замовкла. — Поки… ну, поки щось придумаємо.
«Поки», — повторилося в голові. «Поки». Наче я — валіза в коридорі.
Я повільно підняла свою сумку з документами й поклала її назад у валізу. Руки були слухняні, ніби робили це сотні разів. Я й справді робила — у Португалії, коли збиралася з одного дому в інший, коли хтось казав «ми знайшли дешевше», «ми беремо молоду», «ми більше не потребуємо».
Невістка вже говорила щось про вечерю, про те, що мені треба відпочити, що діти раді бабусі… Я чула тільки, як у коридорі дзенькнули ключі — хтось крутив зв’язку, граючись. Аліна.
— У мене там речі вже стоять, — сказала вона, не дивлячись на мене. — Я ж не можу тепер… ну… назад. У нас все заплановано.
— У вас все заплановано, — повторила я, і це було не запитання.
Назар зробив крок до мене.
— Мам, ну не мовчи. Скажи щось.
Я подивилась на його руки. Колись ці руки тримали мене під лікарнею, коли Матвій лежав з серцем. Назар тоді стояв білий, як стіна, і тільки шепотів: «Мам, все буде добре, я з тобою». А потім Матвій не вийшов. І Назар став «головою сім’ї». Так він, певно, і відчував: що має право вирішувати.
Я відкрила валізу, дістала маленький конверт — той самий, в якому я везла трохи євро на перші витрати, і ще — папірець з номером майстра, і ключик від камери зберігання на вокзалі. Мені раптом стало ясно, що сьогодні я тут — зайва деталь у їхньому плані.
— Я переночую не тут, — сказала я.
— Де? — Назар різко. — Мамо, ти що, образилась? Та яка різниця, день-два…
Я застібнула валізу. Замок клацнув гучно, як постріл у тиші.
— Різниця є, — відповіла я й подивилась на невістку. Вона вже стиснула губи, ніби готувалась до скандалу. — Я не буду “поки” у чужому домі.
— Це не чужий! — викрикнув Назар. Діти завмерли. Михайлик поставив планшет на диван, як ставлять щось крихке.
Я підняла валізу й повела її до дверей. Коліщатка застрягли на поріжку, й Назар інстинктивно смикнувся, щоб допомогти.
— Не треба, — зупинила я його жестом.
У коридорі я взулася повільно, спеціально повільно — щоб вони відчули, як багато часу в мене пішло на те, аби приїхати сюди. Не словами. Дією.
Невістка стояла збоку, вже без усмішки. Назар мовчав. Аліна оперлася плечем об дверний одвірок і гортала телефон, але пальці в неї тремтіли — я це бачила.
Я відчинила двері, вийшла на ґанок і зробила крок у холодний вересневий вечір. Повітря було сире, з запахом листя й диму.
Назар вискочив за мною.
— Мамо! Ну скажи адресу, куди ти… Я хоч підвезу.
Я не обернулась одразу. Просто опустила валізу на плитку й витягла телефон. Знайшла в контактах номер, який колись записала як «Нотаріус». Натиснула виклик.
Назар застиг, наче вперше побачив, що я вмію не тільки чекати й висилати гроші.
— Алло, — сказала я в трубку, дивлячись на свої ключі, що дзенькали в руці. — Мені потрібна консультація. Так, терміново. Про квартиру.
І тільки тоді, не піднімаючи очей на сина, я потягнула валізу зі сходів униз — колесо дзенькнуло об край, глухо й коротко, як крапка.
