Я зайшла до мами в кімнату, а на ліжку вже стояла відкрита валіза. На стільці — синя куртка, в пакеті — ліки для спини, мазі, гребінець, нічна сорочка. Ключі від нашого дому лежали на тумбочці.
— Це що таке? — питаю.
Мама спокійно каже:
— Я до Михайла переїжджаю. Він мені пропозицію зробив.
Я аж сіла.
— Яку ще пропозицію? Мамо, тобі 59 років. Ти що, з глузду з’їхала?
Ще рік тому ми самі забрали її до себе. Після смерті тата вона жила сама на іншому районі міста, десь годину їхати. Спина боліла, мазі забувала, таблетки плутала. Ми з чоловіком сказали: досить, переїжджай до нас у Сокільники.
У нас великий будинок, два поверхи, сад, веранда. Виділили мамі окрему спальню і ванну. Її квартиру здали, гроші вона складала собі. Я ще й раділа, що вона поруч.
Мама швидко вжилася. То борщ зварить, то каструлю голубців накрутить, то прання поставить. В холодильнику завжди стояли її сирники, котлети в лотках, баняки з супом.
— Мамо, не треба так крутитися.
— А що я буду робити? Серіали цілий день дивитися? А так хоча б чимось буду корисною для вас!
Потім я помітила, що вона занадто часто ходить до сусіда, Михайла Борисовича. То пиріжки понесе в пакеті, то банку куті, то пампухи на свята. На Великдень окремо склала йому кошик: паска, ковбаса, яйця.
Я ще спитала:
— Мамо, чого ти так до нього носишся?
Вона відмахнулась:
— Людина сама. Що тобі шкода?
Чоловік мій теж нічого не бачив. Каже:
— Та хай собі ходить, хоч розвіється.
А на Поливаний понеділок мама зайшла до мене зранку, коли я ще в халаті була, і каже:
— Доню, Михайло сказав, щоб я до нього переїжджала. І заміж кличе.
— Яке заміж? Ти серйозно?
Мама теж вперлася:
— А що тут такого? Я теж людина.
Я вже кричала:
— Яка людина? Тобі під 60. Сиди спокійно вдома. У тебе спина хвора, вік пенсійний, краще за онуками наглядай. Який ще РАЦС?
Вона різко відповіла:
— Не кричи на мене. Я не дитина і заслуговую на щастя!
Після того в хаті пішов холод. Мама зі мною майже не говорила. Але на кухні далі все робила, наче нічого не сталося. Тільки я вже бачила інше: телефон її постійно пищав, вона виходила на веранду говорити пошепки, а одного разу я побачила в кишені її куртки складений папірець.
То був чек з ювелірного. Невелика коробочка, сережки.
— Це що?
Мама забрала чек з рук:
— Не твоя справа.
Того ж вечора за столом моя донька спитала:
— Бабусю, а ти правда підеш жити до дідуся Міші?
Я аж ложку поклала.
— Хто тобі таке сказав?
Дитина каже:
— Я чула, як бабуся по телефону казала: “Після вихідних заберу речі”.
От тоді вже все стало ясно. Не жарти. Не “просто сусід”. Вона вже все вирішила без нас.
На другий день я зайшла до неї, а вона складала документи в папку. Паспорт, пенсійне, якісь квитанції, рецепти від лікаря. На ліжку — кофта, тапки, пакет з ліками. Біля дверей — сумка.
— Ти серйозно підеш?
— Так, — каже. — Я з ним буду жити.
Я не стрималась:
– Ти нас осоромила на всі Сокільники. Люди вже дивляться косо!
Мама застебнула сумку і каже:
— То твої люди. А це моє життя. Я покохала і хочу бути коханою. А на думку інших чхала, навіть на твою!
Потім приїхав Михайло. Старенька машина, в багажнику ковдра і дві порожні сумки. Він зайшов тихо, привітався, взяв мамину валізу.
Я стала в дверях:
— Мамо, якщо підеш, назад так просто не вернешся.
Вона взяла ключі від нашого дому, поклала мені в руку і сказала:
— Не хвилюйся. Я не пропаду.
І пішла.
На тумбочці лишилася тільки її мазь для спини, стара чашка і записка з номером квартирантки, щоб та вчасно скидала гроші за квартиру. Я записку порвала і викинула в смітник.
