— Мамо, у мене ручки замерзли, — поскаржився чотирирічний синочок. — Синку, зараз я тобі ще одну кофтинку одягну

— Ти б себе краще пошкодувала! Залишилася одна з трьома дітьми, в напіврозваленій хатині. 

Стара Пелагея, йшла по стежці опустивши голову. Складалося враження, що їй хотілося згорнутися в клубок, щоб залишитися непоміченою. Жінка наче боялася людей, озираючись на всі боки немов зацькований звір …

— Доброго дня! — тихо промовила Люба. Молода жінка стояла біля воріт і спостерігала за старенькою сусідкою. Пелагея окинула її злісним поглядом, і попрямувала ще швидше. «Чому вона така дивна? Все життя живе одна, ні з ким в селі не спілкується. Та й люди ставляться до неї, як до порожнього місця. Остерігаються її, чи що?» — міркувала жінка.

З будинку долинув плач немовляти, який вивів Любу зі ступору.

— Люба! Чого стоїш там як укопана? Григорій прокинувся, не чуєш?! — крикнула мати.

— Біжу, мама, біжу …Жінка погодувала дитину, і поклала в колиску.

— Мама, а чому наша сусідка така? — вирішила поцікавитися у матері. 

— Дивна чи що, або відкинута людьми? У неї ніколи не було дітей? Чому вона одна?

— Люба! Займися дітьми! Це краще, ніж забивати голову всякою нісенітницею! — розлютилася жінка.

— Шкода мені її … Вона ж самотня і дуже нещасна. Уяви, людині навіть заговорити немає з ким!

— Ти б себе краще пошкодувала! Залишилася одна з трьома дітьми, в напіврозваленій хатині. Де він твій красень? Я попереджала тебе, не виходь заміж за Сергія! Адже всі знають, що у нього вітер в голові!

— Мама, я любила його дуже …

— Любила вона! А він втік спокійно, кинув тебе з дітьми. Як ти далі жити будеш? Чим годувати дітей збираєшся? Адже я не вічна! Не зможу я завжди бути поруч … — заплакала Ніна.

— Мамуля, не переймайся! Проживемо як небудь! Головне, щоб здоров’я у нас було, — намагалася Люба заспокоїти матір.

— Не можна бути такою наївною і доброю! Тобі діток завтра не буде чим годувати, а ти за Пелагею хвилюєшся!

Люба з дитинства була такою. Вона вміла радіти життю, без всяких на те причин. Дівчина була дуже наївною, вона беззастережно довіряла всім підряд. Цим і скористався місцевий ловелас Сергій. Заморочивши дівчині голову, він одружився з нею. А через чотири роки, втік із села, залишивши дружину і трьох синів напризволяще. Люба жила зі старенькою матір’ю. Жили дуже бідно, практично впроголодь …

Настала зима. Це був найважчий час для них. Дах в будинку зовсім продірявився. Скрізь були щілини. Потрібно було цілодобово топити грубку, щоб зберегти тепло в будинку. Ще як на зло, Ніна почала хворіти. Якось Люба бігла в магазин за цукром і згадала, що давно не бачила сусідку.

«Сталося щось?» — злякалася дівчина, і вирішила зайти до неї. Пелагея відкрила двері і здивувалася, побачивши неочікувану гостю на порозі

.- Ти? Що потрібно? — буркнула грубим голосом.- Ви не гнівайтесь на мене. Я просто не бачила вас давно, ось і захвилювалася. До речі, я в магазин йду, може, щось купити потрібно? — посміхнулася Люба. Її сонячна усмішка випромінювала умиротворення і доброту. Серце старої пом’якшало.

— Купи мені муки і олії соняшникової. Я по такому снігу не прийду до магазину … — вимовила Пелагея.

— Буде зроблено! — зраділа чомусь дівчина. — Я миттю!

Через місяць, у Люби почалися важкі часи в житті. Не стало її матері. Молода жінка залишилася зовсім одна з дітьми. Від сильних снігопадів, дах мало не провалювався. У будинку було дуже холодно і сиро. Продукти закінчилися, а грошей не залишилося. Адже вся сім’я жила на пенсію старенької матері …

— Мамо, у мене ручки замерзли, — поскаржився чотирирічний синочок.

— Синку, зараз я тобі ще одну кофтинку одягну. Лягай у ліжко, я укутаю тебе в ковдру, — важко зітхнувши промовила жінка.

— Ми їсти не будемо більше сьогодні? — тихо запитав хлопчик.

— Андрійку, ти голодний? У нас два шматочки хліба є, зараз принесу …

Завтра може картоплі трохи попрошу у тітки Раїси …Люба дала синові хліба і налила в кухоль гарячої води. Від відчаю, жінка розплакалася. Вона розуміла, що не може зимувати з дітьми в цьому будинку. Потрібно було терміново йти на роботу, але діток не було з ким залишити. Повна безвихідь …Від несподіваного стукоту в двері, Люба здригнулася. На порозі стояла Пелагея …

— Ви? Проходьте, будь ласка! — здивувалася жінка.

— Привіт! Щось не заходила ти давно до мене. У Вас усе нормально? — запитала стара.

Люба подивилася на неї і розплакалася.

— Погано, у нас все дуже погано! Дах протікає, дме з усіх боків. Та й малюків немає чим годувати …Пелагея глянула на обстановку в будинку, і насупилася.

— Збирай дітей! У мене поживуть до весни! — суворо сказала стара.

Люба зраділа, не чекаючи такого вчинку від сусідки. Вже через годину, діти спали на теплій печі, а Люба з Пелагією чаювали.

— Спасибі вам! Ви просто наша рятівниця, навіть не знаю, як мені віддячити вам … — схвильовано промовила Люба.

— Перестань … Ми ж не чужі люди. Родичі як не як …

— Тобто родичі? Які? — здивувалася жінка.

— Я тітка тобі! Знаєш, ти коли прийшла до мене, дізнатися, чи все зі мною нормально, я відразу зрозуміла, що ти не така як твоя мати і інші … Ти Люба, зовсім інша. Настав час розповісти тобі всю правду. Цю таємницю я зберігала багато десятків років, але зараз, коли вже немає твоєї матері, прийшов час розповісти тобі про наші сімейні стосунки.

Пелагея замовкла, згадуючи про минуле. На очах старенької заблищали сльози. Люба дивилася на неї не розуміючи, чи говорить бабця правду або може з розуму зійшла … Тоді вона ще не знала, що буквально через місяць, життя її круто зміниться …

— Наша сім’я колись належала до багатого роду поміщиків. Це село, і довколишні землі були нашими. Наш праотець, був одним з найбагатших чоловіків в окрузі. У нього в підпорядкуванні було кілька сотень селян, — почала свою розповідь Пелагея. Люба заворожено слухала відкривши рот від подиву. За розповідями Пелагеї, в їхньому роду було два рідних брата. Один з яких, Омелян, був розумним і тямущим, а другий, Микола, вів розгульне життя, спускаючи гроші батька-поміщика, направо і наліво.

Одного разу, знатному поміщику набридли витівки несприятливого сина, він вигнав його з дому, залишивши ні з чим. Все своє майно, старий залишив старшому синові. Між рідними братами почалася кровна ворожнеча. Після початку революції, Микола подався до більшовиків, і в першу чергу нацькував їх на маєтки свого брата. Природно, Омеляна розкуркулили і відправили на заслання. Його дружині, Єфросинії, вдалося втекти з дітьми і сховатися серед селян. 

Після того, як усе вляглося. Єфросинія повернулася в рідне село, в надії, що Омелян повернеться до своєї сім’ї. Але всі надії молодої жінки були марні. Більше вона свого чоловіка не бачила. Його рідний брат, був дуже гордий собою і радів, що розквитався з Омеляном і його сімейкою. Микола побудував будинок по сусідству з нещасною жінкою, і все життя насміхався над нею.

— Так ось ця сама Єфросинія — моя прабаба! — закінчила свою моторошну розповідь Пелагея.

— А Микола, мій прапрадід? Я правильно зрозуміла? — сумно промовила Люба.

— Так. Все вірно! Єфросинія свого часу прокляла Миколу і весь його рід, а також жителів села, які як шуліки розграбували їх добро.

— Через це, з вами ніхто не спілкується в села?

— Так. Хоча в чому ми винні? У тому, що були багаті? Але ж моя сім’я нікому не завдавала зла і шкоди … За що з ними так вчинили, не зрозумію! Ти, Люба, дуже схожа на Єфросинію. Я відразу зрозуміла, що ти добра і справедлива людина, — заплакала Пелагея.

— Не плачте! Чого вже тепер … Головне, що ви мені відкрилися. Я тепер не залишу вас, адже у мене більше немає рідних. Будемо з вами триматися один одного … — посміхнулася Люба.

— Це ще не все. Думала, що віднесу цю таємницю з собою. Але бачу, що тобі дуже туго з діточками доводитися. Я багата, Люба! Дуже багата! — прошепотіла Пелагея.

— Тітонька, ви напевно щось плутаєте … — м’яко сказала жінка.

— Ні. Не плутаю … У той час, Єфросинії вдалося врятувати фамільні коштовності і кілька злитків золота. Це все добро закопано у мене в саду. Думаю, пора діставати його … Мені ні до чого гроші, а ось тобі якра! В ту ніч, Люба так і не змогла заснути. Вона була приголомшена розповіддю тітки. Не думала вона, що її сім’я зберігає такі жорстокі таємниці. Тепер вона, розуміла, чому мати нічого не розповідала їй про Пелагюя, а тільки злилася, коли дочка заводила розмови про стару.

На наступний день, Пелагея довго копирсалася в саду

.- Фух, ледве знайшла! Добре, що відлига почалася, інакше не відкопала б …Стара поклала на стіл невеликий ящик, замотаний в якісь ганчірки і клейонку.

— Це і є ваші скарби? — запитала Люба.

— Так. Тільки тепер вони твої. Замкни двері, щоб не зайшов ніхто! — прошепотіла Пелагея, розмотуючи ящик. Такої краси Люба ніколи не бачила. Жінка оніміла від захоплення, розглядаючи сімейні багатства. У скрині були прикраси, і кілька злитків золота.

— Яка краса! Я думала, що таке тільки в казках буває! — промовила Люба.

— Передаю тобі все це добро, зі спокійною душею! — сказала Пелагея.

 — Золото можна продати, виручених грошей вистачить на новий будинок і безбідне життя, а коштовності залиш собі … Це все таки пам’ять про наших предків! — заплакала старенька.

— Добре. Я все зроблю, як ви скажете!

— Можеш завтра ж поїхати в місто. Я дам адресу одного старого ювеліра, людина перевірена. Одного разу, мені довелося звертатися до нього. Він купить у тебе злитки. А потім, можеш і будинок приглянути добротний. Не жити ж вам з дітками в руїні. Мій теж на чесному слові тримається, та й малий він для твоєї сімейки.

Люба все зробила, як вчила Пелагея. Звичайно, жінка боялася мати справу з такими грошима, але іншого виходу не було, помічників у неї немає. Продавши золоті злитки, Люба пригледіла хороший будинок в сусідньому селі. Воно було набагато більше від їх села, з розвиненою інфраструктурою. Тут все було під боком: школа, ясла, медпункт, магазин і пошта. Жінка перебувала в доброму гуморі. Вона збирала речі, наспівуючи під ніс веселу пісеньку. Пелагея сиділа біля печі. Старенька була мовчазною і сумною.

— Тітонька, чому ви сидите без справи? Збирайте речі, скоро машина приїде за нами, — весело щебетала Люба.

— Допомогти вам? — розгублено запитала Пелагея.

— Ні. Я вже все зібрала. Свої речі ви будете збирати? Чи поїдете в одному платті? — розсміялася Люба.

— Ти береш мене з собою? — здивувалася стара.

— А як же? Ви думали, що ми залишимо вас одну? — здивувалася жінка. — Збирайтеся, я без вас нікуди не поїду!

— Дякую Люба, спасибі рідна! Я і не мріяла, що мені на старості пощастить отримати сім’ю, — Пелагея змахнула сльозу, і пішла збирати свої пожитки.

Вам сподобалася ця історія?

Content Protection by DMCA.com
Загрузка ...

цікаво

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: