Усе своє життя я старалася догодити рідним дітям, про себе і свої бажання ніколи й не замислювалася. Коли ж з’явилися онуки – я взагалі забула про те, що таке особисте життя. Та одного разу мені це все набридло.
Бабусею я стала досить рано, тому коли я прогулювалася парком з візочком, усі перехожі розкидалися компліментами:
– Який гарний малюк, а як же він схожий на свою матусю!
Я працюю 5 днів на тиждень, а всі вихідні присвячую своїм онукам. Таке от у мене веселе життя. Та іншого виходу у просто немає – донька без жодних попереджень і прохань з’являється щосуботи та щонеділі на порозі моєї квартири, доводячи мене до відома, що вона їде з чоловіком в чергову подорож, тож я просто зобов’язана приділити час своїм найдорожчим внучатам.
Я дуже люблю малюків, але іноді після важкого робочого тижня я залишаюся зовсім без сил. Тоді складно їм навіть зайвий раз посміхнутися, не те щоб гратися з ними в активні ігри.
Я пробувала пояснити Ірині те, що вона порушує мій особистий простір, можливо в мене є свої плани на чергові вихідні. Але у відповідь завжди звучало:
– Мамо, які у твоєму віці можуть бути плани! Ти ж, в першу чергу, бабуся! Це основне твоє призначення, а про інше й мови бути не може, – суворим тоном казала мені донька.
Я вже й не знала, як вийти з цього замкнутого кола! Але життя приготувало мені сюрприз.
Моя співробітниця придбала собі путівку, яка передбачала дуже цікаву програму: тут тобі й огляд старовинних замків, і прогулянка Дністровським каньйоном, та ще й ночівля в одному із найкращих готелів України! Одним словом – мрія, а не поїздка. Але неочікувано для колеги захворіла її літня мати, тож вона аж ніяк не могла поїхати. Пробувала вона повернути путівку, але за умовами туристичної агенції це виявилося неможливим. Тоді вона звернулася до мене:
– Іванко, чому б тобі не поїхати? Відпочинеш нарешті від усіх і усього. Коли останній раз їздила кудись далі свого села?
А я й не знала, що відповісти, бо востаннє їздила на море років 15 тому. Я іще раз перечитала програму поїздки, і мої очі загорілися вогнем, якого давно вже не було помітно.
– Я б із превеликим задоволенням, Надю! Але куди мені – у мене ж онуки!
– В онуків є батьки, якщо ти про це іще не забула, і вони точно можуть присвятити власним дітям хоча б один вихідний день, – справедливо зазначила подруга.
Недовго думаючи, я вирішила, що Надя цілком права. Годі мені вже думати про інших.
У суботу вранці я вже мала можливість милуватися загадковими руїнами зруйнованих замків і фортець. Вперше за довгий час я відчувала себе такою вільною. Я жадібно вдихала свіже повітря на повні груди, видихаючи спогади і думки про всі проблеми та труднощі, які залишила вдома. Мій спокій порушив телефонний дзвінок від доньки. Я натиснула кнопку “Прийняти” і почула крик:
– Мамо, ти нормальна людина? Де тебе носить, ми вже 30 хвилин стоїмо під твоїми дверима. Сьогодні ж субота – чому тебе немає вдома!? І взагалі, ти де?!
– Я нарешті відпочиваю. Поїхала на екскурсію. Ти знаєш, Іринко, тут дуже гарно, – спокійно розповідала я.
– Ти могла хоча б попередити? Це ж так безвідповідально! – не могла заспокоїтися донька.
Тут увесь мій накопичений гнів, який я так довго намагалася приховувати, річкою полився на мою безсовісну дитину:
– А тебе хоч колись цікавило, як я хочу провести свої законні вихідні? Хочу тобі нагадати, що я досі працюю, тому маю повне право на відпочинок. Не можу я постійно сидіти з онуками. Та й ви, як їхні батьки, могли б проводити із ними більше часу. Я, між іншим, про свою матір досі дбаю і не перекладаю цю відповідальність на інших людей!
– Та ж вона твоя мама, та й що тобі іще робити, як не доглядати своїх найрідніших? – здивовано заявила Іра.
Я більше не збиралася їй нічого пояснювати, а тим паче виправдовуватися перед нею. Лише додала на закінчення розмови:
– Я зараз зайнята і не можу більше витрачати свій час на ці пусті балачки. Хочу тебе попередити, що без мого попереднього дозволу ти на морозі моєї квартири більше не з’явишся. Я теж жива людина, тому маю право жити так, як вважаю за потрібне!
В той момент я відчула незабутнє полегшення – я зробила те, чого боялася багато років поспіль. Ні на мить не шкодую про свій вчинок. Я люблю своїх рідних, але користуватися собою більше не дозволю!
Чи погоджуєтеся ви з рішенням головної героїні?
Що б ви сказали такій доньці?
