Дівчина стояла на порозі з широко розплющеними очима, в яких було багато страху.
– Мамо, знайомся. Це моя наречена Катя, – повідомив Іван, повернувшись із чергового відрядження.
Сина не було три тижні, а вдома з’явився вже не сам. Ми жили в двокімнатній квартирі. Катя залишилася ночувати в кімнаті Івана, а він розмістився на кухні.
– Де це ти таку дівчину знайшов? – пошепки поцікавилася я перед сном. – Уся молодь зараз у неоновому одязі, з хімічними завивками і пірсингом в носі.
– Ось так мені пощастило. Вона сама з дитячого будинку. А зустрів її в гуртожитку, де мене поселили.
– Оце так історія, – дивувалася я.
Зранку на кухню прийшла моя сестра. Вона поцікавилася, де молодята. Я ж відповіла, що вони пішли подавати заяву на реєстрацію шлюбу.
– Та ж Іван твій ще зовсім молодий! куди йому женитися? І на цій пройдисвітці! Можете тепер гроші ховати, бо небезпечно щось залишати на видному місці!
– Ой, ну вже не вигадуй, – відказала я.
– Я також з дитячого будинку! І що, злочинцем виріс? – став на захист дівчини мій чоловік.
– Ну ти – це інше діло. У тебе батьки не пили, а її гени дадуть про себе знати! – відказала сестра.
– Не смій ображати Катю! – прогарчав чоловік.
Як на мене, то син був дорослим хлопцем і мав право самостійно приймати рішення. Тож я не збиралася втручатися в його особисте життя.
Спочатку вони вирішили пожити якийсь час з нами і пообіцяли, що після весілля переїдуть. З Каті була нікудишня господиня. Вона не вміла ні одяг прати, ні їсти готувати. Однак кожного разу, коли я була на межі, щоб дорікнути їй, чоловік ставав на захист дівчини.
Згодом син повідомив, що його наречена збирається вчитися в медичному. Виходить, що працювати буде тільки він. Мені це не подобалося, але хіба я могла перечити? Зрештою, без професії зараз нікуди.
Після шлюбу молоді з’їхали на свою квартиру. Катя почала підпрацьовувати санітаркою в нічні зміни. Мені було шкода сина, адже їм було не легко. Я переконувала залишитися жити з нами, щоб трохи економити, але вони не хотіли. Чоловік підтримував рішення молодих.
Одного разу моя сестра принесла мені дві антипригарні сковорідки і каже:
– Дивись що маю! Якісні! От можу одну тобі продати, якщо хочеш. Можеш синові з невісткою подарувати. Бо зараз усім з грошима туга, а їм тим паче.
– І не кажи! Але Катя добре справляється. Вона і на роботу ходить, і вчитися встигає, а вдома – порядок і чистота. Однак стомилася дівчина. На обличчі вилиці повилазили.
– Ну досить тих сопель. Так і кажи, що хочеш собі сковорідку залишити.
Все ж я подарувала цю сковорідку невістці. Одразу дала настанови, як користуватися:мішати тільки дерев’яною лопаткою, а пити губкою і серветкою.
Приблизно через тиждень я знову навідалася в гості до сина. Прийшла, а Катя сидить на підлозі і плаче. Я ж запитую, що трапилося?
– Котлети згоріли…- аж заходиться дівчина. – Що ж я наробила? Помила сковорідку дротиком, – сльози далі котилися градом. – А це ж був ваш подарунок!
– Годі, годі, – почала я заспокоювати невістку і сама розплакалася.
Іван застав нас двох на підлозі в кухні. Ми ридали, а він хотів щось сказати, але передумав і просто махнув рукою, мовляв, самі розбирайтеся.
З того часу пройшло 25 років. Катя давно вивчилася і зараз стала старшою медсестрою. Діти потішили нас двома онуками. Дівчинці зараз 21 рік, а хлопчику – 17. Катя стала мені рідною, а моя сестра заздрила нашим стосункам.
А що ви думаєте про дітей, які виросли у дитячому будинку?
