Марта зайшла в купе якось невпевнено. Красива, з валізою. Чоловік, що сидів там одразу підвівся, допоміг поставити багаж. Вона подякувала, присіла з протилежного боку і додала, озираючись:
– А це ми одні тут? Більше нікого не було?
– Виходить, що так! Не бійтесь, я не кусаюсь. – посміхнувся чоловік. – До речі, я Платон! Радий знайомству!
– Марта Романівна.
– Ви в столицю їдете?
– Так! У мене там син навчається!
Розмова явно не клеїлась. Настала мовчанка. Та жінка все ніяк не могла надивитися на обличчя чоловіка.
– Що, маю страшний вигляд, так? – озвався той, показуючи пальцем на обличчя зі шрамом.
– Ні, зовсім ні! Навпаки, це додає вам мужності! – зніяковіла Марта.
– Я воєнний. Обіцяли зробити пластичну операцію. Як бачите, безрезультатно! – зітхнув він.
Знову настала мовчанка.
– Марта, Мартуся, Мася. Вас, напевно, в дитинстві Мартусею кликали?
– Інколи… Ну це вже година пізня. Напевно лягатиму. Мене син зустріне зранку. А вас? – посміхнулась вона.
– А я живу один. Точніше з собакою, кличка Кен. Забавне створіння. – Платон підвівся і вийшов з купе, щоб жінка могла підготуватися до сну.
Коли повернувся, то вона вже спала, повернувшись обличчям до стіни.
Марта Романівна
– Платон, Платон, Платон. Таке рідкісне ім’я. – подумки повторювала вона, боячись поворухнутись.
Жінці одразу пригадалась її молодість. Як Платон дарував їй зірвані з клумб квіти, за які його потім сварили бабусі. Як вони планували одружитися у серпні, замовили кафе, запросили гостей.
Як ощасливлена Марта бігла з лікарні в гуртожиток коханого, щоб сповісти про свою вагітність. Але коли відчинила двері, то заклякла на місці.
Там лежала якась дівчина, на ліжку Платона. Сказала, що між ними почуття, просто він з Мартою зі жалості.
Вона пригадала, як спішила додому, проливаючи гіркі сльози. Як скасувала весілля. Як зібрала всі свої речі і поїхала до мами. Як цілий місяць не брала трубку від коханого. Як змирилася з тим, що між ними все скінчено.
Вдруге вона так і не вийшла заміж. Не змогла більше когось полюбити. Їй лиш Платон був потрібен і все. Зате її тішив син, він ріс розумним, добрим хлопчиком. А коли вступив до столиці, то Марта знову залишилась одна.
Чоловік одразу впізнав свою кохану. Ті глибокі сірі очі, тонкі губи і ямки на щоках. Спочатку сильно хотів зізнатися, хто він. Але стримався, коли почув про сина. Не наважився.
– Не стану руйнувати її сім’ю. Напевно у неї все склалося найкращим чином. – переконував себе чоловік.
Пригадав, як одного вечора, напередодні весілля до нього в кімнату постукала одногрупниця. Вся в сльозах просилася, щоб заночувати, бо більше не мала де. І він послухав. Уступив їй своє ліжко, а сам пішов до друзів у сусідню кімнату.
Повернувся зранку, а дівчина розповідає йому, що щойно приходила Марта. Просила передати, що весілля не буде. Що вона давно кохає іншого. І їде з міста, нехай не шукає її.
Згадав, як біг за нею. Та у квартирі було пусто. Як дзвонив, намагався поговорити, але марно. Як гнівався на неї, навіть став випивати, щоб заглушити біль. Як майже не одружився з тією одногрупницею, щоб відомстити Марті.
Закинув навчання. Потім його забрали в армію, там він і залишився. Був у гарячих точках, там і поранив обличчя так, що жінка його не впізнала.
То навіщо ворушити минуле? Втрачений час не повернути. Вона, напевно, заміжня, он син її зустріне. От тільки, як побачив її, то серце мало з грудей не вискочило. Дякувати долі побачив її ще раз за всі ті роки.
А так зізнаюсь і зруйную її щасливе життя. Вона почне шукати собі виправдання, навіщо це?
Настав ранок. Платон допоміг винести Марті її валізу. Жінка подякувала. Потім він дивився, як вона обіймає сина і як вони разом йдуть у бік виходу.
– Добре, що я не зізнався їй! Правильно, навіщо руйнувати таке щастя! – переконував себе чоловік і важко видихнув. А потім пішов купувати корм для свого собаки.
Доля дала цим двом людям другий шанс. Та вони не скористались ним. То чи варта була ціна їхнього мовчання?
Фото з вільних джерел
