На дворі була люта зима. Десь у сінях моя бабуся, якій тоді було 17 років, стала мамою. Пологи були передчасними, тому коли сусідка поглянула не недоношене немовля сказала:
– Помре…
Бабусю цей вирок настільки обурив, що вона знайшла в собі сили, щоб кинути в сусідку важким поліном, яке лежало поруч.
Жінка встигла відскочити і хутко зникла за дверима. Тим часом новоспечена матір не знала, що їй робити з малечею. Інстинктивно вона набила козуб пухом і вклала туди немовля. Сама ж пішла доїти козу, щоб добути молоко.
Наступні декілька місяців в будинок Кондратюків постійно заходили гості. Хтось залишався довше, а хтось одразу опинявся за дверима. Бабуся не церемонилася з тими, хто заживо намагався поховати її дитину. Адже, незважаючи на всі перипетії, малюк мирно сопів на сіні. Жінка дбала про стерильну чистоту навколо, двічі на день палила піч і купала маленьке тільце. Годувала малечу через піпетку козячим молоком. Зовсім скоро Ніна виросла. Вона стала на ноги і радісно бігала домом. Тим часом бабуся народила ще трьох доньок.
Моя мама була однією з них. У 1979 році вона лежала на реанімаційній кушетці і намагалася прийти до тями. Лікарі навколо обговорювали новонароджене немовля, яке з’явилося на світ раніше терміну.
– Вага дуже мала. Потрібне переливання крові. Шансів вижити дуже мало…
Медсестра ставила крапельницю зі словами:
– Помре…
Мати з останніх сил штуркнула нахабну жінку і відказала:
– Вона буде жити…
Після цього вона втратила свідомість, а коли прийшла в себе, то відправилася на пошуки дитячої реанімації.
Жінці не довелося далеко йти. Вона знайшла потрібне приміщення, зайшла всередину і безпомилково підійшла до власної донечки. Матір взяла немовля на руки, пригорнула до грудей і почала наспівувати колискову.
Зранку медсестра побачила цю картину і крикнула:
– Що ж ви робите? Ви нашкодите дитині!
Однак вистачило одного погляду жінки, щоб та зрозуміла: дитину з рук ніхто не забере. Зрештою туди навідався головний лікар.Спочатку він поглянув на малечу, яка набрала людського забарвлення (у порівнянні з синім відтінком, який був вчора), а потім підвів очі на матір, яка вкотре дала зрозуміти, що ніхто не розлучить її з дитиною.
Потім чоловік наблизився, щоб послухати серцебиття немовляти. Воно нормалізувалося. Загрози життю не було. Головний лікар вийшов з відділення і наказав медсестрам впускати матір тоді, коли вона цього захоче.
Пройшло два тижні і матір зі своїм малюком поїхали додому.
Жінка працювала на молочній кухні, тому з приготуванням суміші для дитини проблем не було. Настя мала хороший апетит, але після того, як баночка ставала порожньою, вона зі всієї сили намагалася її викинути. Неодноразово матір отримувала пляшкою в око, а батько тільки обережно підходив до колиски і просив доньку зберегти його репутацію на роботі.
Такі роздуми про недоношених були в моїй голові, коли я лежала в пологовому будинку, де народилася й моя дитина. Мені довелося провести цілий місяць в родзалі, бо у звичайну палату мене не хотіли переводити. Чому? Не знаю. Однак за той час постійні крики жінок та плач немовлят став для мене звичним ділом.
Мене завжди лякав той момент, коли малюків клали під лампу і залишали там на кілька годин в плачі та істериці. Медсестри пояснювали, що це необхідна процедура, щоб розробити легені. Я розуміла, що на мою дитину чекає те ж саме і сумно гладила живіт.
– Коли ти народишся, то я буду лежати на кушетці, – пояснювала я малюкові. – На жаль, я не зможу бути поруч і не зможу взяти тебе за ручку, коли ти будеш під Лапкою. Але ти маєш пам’ятати, що я тебе дуже сильно люблю.
Після операції я прокинулася в паніці:
– Де моя дитина?
– Спокійно, – відповіла медсестра зі шприцом в руці.
– Живий?
– Живий, живий. Все гаразд. Операція була складною, але успішною. Однак малюк всіх втсиг налякати, бо під лампою він лежав тихенько і не кричав.
У мене виступили сльози, коли я почала уявляти, що він відчував в той момент. Медсестру зовсім не здивувала моя поведінка, мовляв, і не таке тут бачили. Вона простягнула мені дитину і сказала, що я маю п’ять хвилин.
Пройшла година, а я шипіла:
– Не віддам.
– І хто ж за ним доглядати буде, якщо ти в реанімації лежиш? – дивувалася медсестра.
– То переведіть мене, бо я його не відпущу.
Завідуюча подивилася на жінку і не стала їй перечити.
Коли їх виписували, то медсестри радісно шепотіли:
– Добре, що син народився. Він точно не прийде до нас народжувати!
Чи сподобалася вам ця історія?
