Мати-одиначка – у цій фразі є досить глибокий сенс. Чомусь часто буває так, що мами просто забувають про себе та живуть виключно заради дітей, віддаючи їм все найкраще. Але чи потрібно так робити? Розберімось.
Сьогодні ми хочемо поділитися історією, яку доведеться оцінювати саме вам. Просто хочемо нагадати вам, що у кожної людини повинна бути якась життєва мета. Саме вона штовхає нас на те, щоб повноцінно прожити життя, реалізовувати плани та добиватися поставлених цілей. Чомусь більшість людей знаходять її в тому, щоб виховати дітей та поставити їх на ноги. А що робити далі?
«Моя старша донечка завжди мені повторювала, що чекає мене з чоловіком. Вона завжди готова допомогти, що б не трапилося. Але одного разу я зрозуміла, що мої сподівання мене починають підводити. Мабуть, мені потрібно тепер розраховувати виключно на себе.
Ми одружилися з чоловіком у досить важкий час. Наші батьки ледве зібрали гроші на те, щоб влаштувати нам весілля. На подаровані гроші купили старенький будинок. Там у нас народилися три донечки. Старалися зі всім впоратися, але хіба це було нормальне життя?
Немає у селі нормальної роботи. Тільки на фермі. Тому, коли у мене зв’язалася можливість поїхати в Італію на заробітки, я вирішила вчепитися за неї двома руками. Та й не тільки я одна про це задумалася. Майже пів села жінок так виїхало. Мені пощастило, я одразу знайшла хорошу роботу і вже через декілька місяців почала відправляти невеликі суми грошей додому.
Так. чоловік мене підтримував, але що це за життя на відстані? Так ми прожили приблизно три роки, а потім розлучилися. він знайшов собі іншу жінку. Я намагалася зрозуміти його позицію і не тримала на нього зла. Інша справа, що за донечками повинен був хтось доглядати. Взялися за цю справу моя бабуся та кума.
Я прожила в Італії аж двадцять років. Мої діти вже давно виросли, мають свої сім’ї. За ці роки мені вдалося накопичити досить пристойну суму, тому я вирішила допомогти старшій донечці збудувати будинок. Так у нашому селі робили майже всі. Більше в Італії я не хотіла залишатися, вирішила повернутися додому.
Я завжди намагалася поставити дітей на ноги, а потім відпочити. Моя старша донечка завжди мені говорила, щоб я поверталася додому, де ми будемо жити всі в одному великому будинку. Побудували мої діти великий та красивий будинок.
Молодшим донечкам мені вдалося купити по квартирі в обласному центрі. Хоч вони розуміли, що старшій донечці я віддаю більше, але вже змирилися з цим, оскільки будинок я будувала також і для себе.
Я раділа, тому що будинок був розкішний. Я про такий колись й мріяти не могла. Старша донечка разом зі своєю сім’єю зустріли мене дуже привітно. Наступного дня я пішла в село, щоб всіх побачити, про себе розповісти та й інших послухати. Навіть запросила до себе в гості своїх подруг.
Коли я сказала своїй дочці про те, що завтра до мене прийдуть гості і мені потрібна допомога, щоб накрити стіл, та раптом відсторонилася і сказала, що не хоче допомагати, оскільки у неї є багато своїх справ і взагалі, про свої плани мені потрібно її заздалегідь попереджати. Але чому я повинна під когось підлаштовуватися в своєму домі?
Стіл я накрила сама, поговорили ми з подругами про все на світі. Коли мене запитали, що я планую робити далі, відповіла, що скоріш за все, поїду в Італію. Привикла вже там жити та й дітям своїх не дуже хочу заважати. Коли всі розійшлися по своїх домівках, я купила собі квиток на літак і написала своїм друзям з Італії. Вони сказали мені, що не сумнівалися, що я ще до них приїду.
Зараз я лежу на ліжку в чужій хаті, яку побудувати за мої гроші і думаю – а яка тепер у мене буде мета? Дітей я на ноги поставила, тепер вони нехай самотужки продовжують влаштовувати своє життя. І чому чужі люди в Італії стали мені ближчими, ніж мої рідні діти? В який момент це трапилося? Коли я почала робити щось не так?»
Від редакції
З часом все змінюється, нічого не стоїть місці. В тому числі і люди. Нічого з цим вдіяти не можна. Здається, що наша головна героїня все це зрозуміла. А що ви думаєте з цього приводу? Можливо вона просто зробила поспішні висновки?
Так багато є матерів, які готові на все заради своїх дітей. А потім коли не отримують за це навіть подяки, все одно продовжують їх беззаперечно та щиро любити. Ось таке життя…
Як ви вважаєте, чи ще потрібна жінка своїм донечкам? Чи вона просто зробила посмішні висновки?
