Марія та Микола ніколи не знали горя в сімейному житті. Та й всі довкола завжди вважали їх заможною і щасливою парою. Була в них і хата, і господарка, і достатку доволі. Тож від злих і заздрісних очей годі було ховатися. Втім, було це все лише картинками та здогадками. Насправді ж у гості до них ніхто ніколи не приходив і не знав, що ж діялося в домі, бо жили вони на самому краю села. Сусіди судили тільки по тому, що бачили ззовні.
Була у сім’ї і дитина. Донька Ганнуся, яку батьки любили й старалися оберігати від всього лихого. А лихим ті вважали все, що не відповідало їхньому світогляду. На вечорниці дівчина не ходила, у клубі не бувала, про наречених не думала, залицяльників не мала. Як мінімум, у цьому були переконані її батьки. Зятя вони собі хотіли багатого, а ще бажано з великого міста.
Сама ж дівчина була напрочуд вродливою і розумною, але друзів геть не бала… Бо ж звідки їм було взятися?
Але одного дня поважне сімейство Миколи поставило на ноги ледь не все село. Тепер же сусідам точно було про що поговорити. Того дня Ганнуся поралася з мамою на городі. Ніяких скарг на самопочуття не було, тож мати перелякалася, коли донька впала просто посеред грядок і почала качатися від болю. Було видно, що дівчина погано себе почуває: поблідла, живіт розпух, з очей сльози. Мати місця собі не знаходила. Думала, що Ганна, певне, таки чимось отруїлася. На крики прибіг батьки й, помітивши критичність ситуації, поїхав у центр за медсестрою. Дитину треба було рятувати.
– Антоніно, там Ганнусі погано. Живіт розпух, плаче від болю. Треба швидко до нас! – волав батько, тільки ступивши на поріг до місцевої лікарки. Жінка глянула на переляканого батька і, схопивши сумку з усім необхідним, кинулася в дорогу. Шляхом до Миколиного дому спеціалістка розпитувала чоловіка, що ж їла його дочка, коли їй стало погано, що саме ту болить і чи не траплялося подібне досі. Втім, тато й сам заледве знав відповіді на ці запитання.
Коли рятунок уже був на місці, Ганна з мамою сиділа біля будинку. Всі вкрита крапельками поту, залита слізьми і з роздутим животом, дівчина навіть не глянула на Антоніну. Лікарка ж почала огляд.
Вона розпитала дещо в матері, помацала того злощасного живота, трохи подумала і підвела погляд.
– Що там? Може, в лікарню? Зараз знайдемо машину і швиденько відвеземо? Що ви так дивитеся на мене?- бігала довкола Марія. Серце жінки чуло щось лихе, але й уявити не могло, наскільки все було заплутано.
– Везти треба негайно, – почала Антоніна,- але не в лікарню, а в родзал.
Матір поблідла.
– Як у родзал? – сплеснула та в долоні.
– Ось так, хіба ж ви не знаєте, як воно буває?
Марія не відповіла нічого, тільки похапцем оглянулася, а тоді жваво заговорила. Вона просила лікарку зробити все непомітно.
– Це ж такий сором. Я не хочу, щоб люди по селу про подібне балакали. І чоловік мій знати нічого не має, бо він нас обох із Ганною уб’є. МИ можемо все це якось без розголосу зробити?
Лікарка розуміла, про що йдеться. Могла збагнути і мотиви Марії, але відповіла, що село дуже маленьке. Тут і так хтось та й дізнається, а далі шукай, звідки ноги ростуть.
Ганну відвезли на роди. Через деякий час їй уже показували малюка, але остання була в такому стані, що й дивитися на нього не хотіла. Дівчина розуміла, як їй дістанеться від батька і яка слава про її сім’ю тепер піде селом. Було неймовірно прикро та соромно. Донька Миколи надумала навіть відмовитися від дитини, а потім спробувати вигадати щось для виправдання перед сусідами, але на порозі з’явився батько малюка.
Як згодом дізналася Марія, Ганна давно зустрічалася з тим молодиком. А батькам не розповідала нічого , бо знала, що ті будуть проти. Не про такого зятя вони мріяли. Хлопець був із бідної багатодітної сім’ю – геть не той міський принц, якого Ганнусі пророчило сімейство.
Втім, хоч парубок багатствами не славився, але совість мав. Він женився з Ганною і забрав її разом із дитиною до себе. Жили вони наче непогано. Головне з голоду не пухли і злагода у взаєминах була. З часом у них народилося ще п’ятеро дітей. Усі, на щастя, повиростали, познаходили власне благополуччя. Чого ж іще у світі бажати?
А Марія з Миколою тільки раз у раз навідували онуків, тішачись, що у доньки все добре склалося. Нехай і не так, як вони того бажали.
Як Ви відреагували б на місці батьків Ганни?
Чи доводилося Вам стикатися зі строгістю батьків? Або ж Ви й самі є подібними контролерами?
