Ольга була флористкою. Вона підпрацьовувала в місцевому квітковому магазині.
Тоді був морозний зимовий вечір, тож покупців маже не було. До закриття залишалося пів години, але жінка потроху починала збиратися додому.
У цей час хтось зателефонував на її мобільний.
– Слухаю.
– Привіт. Коли ти матимеш трохи вільного часу?
– Привіт. Хвилин через 20 вийду з роботи. А що таке?
– Твій син наш прихворів. Температура підскочила, кашляє, а я не знаю, що робити.
– Завари йому чаю, зміряй температуру. Якщо буде сильно велика, то знайди в аптечці жарознижувальний засіб. Там має бути. А я скоро приїду.
Це був чоловік Ольги. Такого завершення дня жінка точно не очікувала. Вона похапцем зібралася і, не чекаючи офіційного закінчення зміни, кинулася додому.
Жила дівчина не так далеко від місця роботи, тому мала б прибути до хворого сина доволі видко.
Втім, того вечора почалася сильна хуртовина.
На дорогах були затори, тож усе місто стояло.
Ольга зрозуміла, що затягнеться це надовго, тому вирішила, що потрібно щось вигадати. Слід було поспішати. Вона звернула у темний провулок, щоб скоротити собі шлях.
Жінка натиснула на газ, але авто занесло. Ольга не впоралася з керуванням. Передньою частиною машини вона заїхала в гору снігу і зупинилася.
Оля хотіла набрати чоловіка, але зв’язку, на жаль, не було.
Жінка почала злитися на таки нещасливий збіг обставин.
Єдиний варіант скоротити шлях – піти до свого селища пішки через ліс.
Поблизу не було нікого, хто б зміг допомогти жінці.
Ольга вийшла з авто. Оглянулася. Побачила, що неподалік майорять вогники у вікнах. Пару будинків розташувалися поодаль дороги.
Оля вирішила, що звідти вона й зможе зателефонувати чоловікові.
Дівчина заглушила двигун і подалася до найближчого дому.
Довкола й надалі вирувала хуртовина.
Будинки виявилися старими та розваленими. І тільки один з них виглядав пристойно. Тож вибір був очевидний.
Ольга наблизилася до місця, яке вважала своїм порятунком, і зазирнула у вікно. Всередині сиділа тільки маленька дівчинка.
Жінка постукала й почула радісні крики за дверима.
– Мама прийшла! Дзига, ура!
Двері відчинилися. Першим вибіг собака, а з-за нього виглянуло мале дівча.
– А, це не мама, – прошепотіла дівчинка злякавшись.
– Привіт. Так, я не мама. Але я заблукала. Мій автомобіль стоїть на дорозі, можна я зайду? Мені треба подзвонити.
– Мама не дозволяє пускати в дім незнайомих людей. Але зараз її немає… Заходьте тільки на декілька хвилин, – промовила дівчинка.
Ольга подякувала і зайшла в дім. Всередині було так холодно.
– Ти тут одна?
– Так.
– А як тебе звати?
– Іринка.
– А мене Оля. Де твої батьки?
– Тата я не маю, а мама кудись пішла. Уже три дні не приходить.
– Три дні? – здивовано перепитала Ольга.
– Три.
Що ж, спочатку жінка вирішила владнати свої справи, а тоді й за дитину візьметься.
Оля знайшла домашній телефон і подзвонила чоловікові. Сказала, щоб він відвіз сина до батьків. Там про нього подбають. А тоді повернувся за нею.
– Іринко, ти дуже змерзла? – почала розмову Оля.
– Є трохи.
Дівчинка підбігла до гості й притулилася до неї.
– Ходімо до мене в машину. Там є піч. Стане тепліше. А на задньому сидінні лежать свіжі булочки.
Іринка посміхнулася. Дитя не стало відмовлятися від пропозиції.
Обоє попрямували до авто.
Через годину до дівчат дістався чоловік Ольги. Він підійшов до автомобіля й обійняв дружину.
– І як це ти суди забрела? І хто така ця дівчинка? Що вона робить у твоєму авто?- чоловік вказав на Іринку.
– Це Іра! Я натрапила на неї в домі неподалік, звідки тобі телефонувала. Вона сиділа там зовсім одна і дуже замерзала. Її матері не було вже 3 дні. Не думаю, що вона повернеться на 4. Сьогодні візьмемо її до себе, хай відігріється, а далі побачимо.
– А якщо повернуться її батьки?
– Щоб вони не дзвонили в поліцію, я залишила записку з номером телефону і поясненням всієї ситуації.
На цих словах з машини вистрибнув собака.
– А це ще хто? – знову обурився чоловік.
– Це мій собака,- пояснила Іринка.
– Його ми теж візьмемо з собою?
– Так.
Нарешті Ольга потрапила додому.
Виявилося, що Іринка захворіла. Життя в холодному домі дало про себе знати.
– Веземо її до лікарні, – заявила Ольга.
Лікарі одразу ж діагностували дівчинці пневмонію. Довелося залишитися в лікарні.
За дівчинкою постійно доглядала Ольга. Вона купувала їжу та ліки, гралася з дитиною і розмовляла, аби ті не було страшно самій.
– Ви ж розумієте, що ви дитині ніхто? Це не ваша дочка,- почав серйозну розмову лікар, коли Іринку нарешті дозволили виписати з лікарні.
– Усе прекрасно розумію. А що таке?
– Ми змушені були звернутися в поліцію.
– І що тепер?
– Іринку заберуть в дитбудинок.
– А ми не можемо прихистити її на деякий час у себе?
– Це вже не до мене. Для цього є відповідні закони.
– Гаразд, спасибі.
Іринку і справді забрали в дитячий будинок. Ольга не могла стримати сліз. Вона так звикла до цієї дитини за останні кілька тижнів.
– Можливо, удочеримо її, що думаєш?
– Колись я б заперечив, але тепер цілком з тобою погоджуюся.
– Тоді ми повинні докласти всіх зусиль.
Того ж тижня подружжя повернулося в будинок, де Ольга натрапила на Іру. До слова, мати таки повернулася. Але доля доньки її зовсім не хвилювала.
– Ми забрали у вас Іринку. Ви її мама?
– Ну я. А що ви хотіли?
– Дівчинка зараз у дитбудинку. Але ми хочемо її удочерити.
– Мені байдуже. Забирайте.
– Що?
– Іринці буде краще у вас, ніж у цьому будинку. Мені вона не потрібна. Я підпишу всі документи.
Олі аж від душі відлягло.
Так минув цілий місяць.
Сім’я Оль стала більшою. Тепер син весело грався з новою сестричкою, а довкола завжди бігав кудлатий собака, оберігаючи дітей.
Що думаєте про цю історію?
Які емоції вона у вас викликала?
