Моя єдина дочка прийшла одного дня дуже веселою.
– Мамо, я скоро виходжу заміж! – повідомила вона.
– Доню! Яке щастя! Ну розказуй, хто він?
Про Максима я дізналася не так багато. Зі слів дочки, то був дорослий, самостійний чоловік, що мав власний бізнес.
– У нього ще син є. 7 років, звати Назарко.
Я остовпіла. Як син? Невже дочка хотіла ламати собі подружнє життя з чужою дитиною? Де ж тоді його мама? Але і перечити їй в чомусь я теж не могла. Вона зробила свій вибір.
– Наступного тижня я приведу їх, познайомитесь! Вони тобі точно сподобаються!
Мені було образливо за рішення дочки. Як-не-як я її рідна мати й вона могла мене спитати чи порадитися стосовно свого коханого. А може в неї оця закоханість і вона не помічає його явних недоліків. Я за те, що перед тим, як робити важливий крок треба спочатку познайомитися.
Тієї зустрічі я чекала, як ніколи раніше. Мені спало на думку запропонувати зятеві залишити дитину колишній дружині. Так буде правильно.
Настав заповітний день. Пролунав дзвінок у двері, я побачила на порозі галантного високого брюнета, що поклав руку на плече своєму скромному синові. Ми сіли за стіл. Але я ще довго не знала, як почати про це розмову.
Вечеря йшла добре. Чоловік і його син мені справді сподобалися і діалог зав’язався сам по собі. Я дізналася як вони познайомилися з дочкою, трохи цікавих історій про дитинство хлопчика. Потім я пішла на кухню робити чай і Максим підійшов до мене:
– Знаю, що Вікторія не одразу нас познайомила, але я кохаю вашу дочку і ви можете бути спокійними, я ніколи не ображу її.
– Ой, Максиме. Вибач, що я спитаю. Але чому ти не хочеш залишити сина з його мамою? Ти ж будуєш з моєю дочкою нову сім’ю.
– Я не зможу залишити сина. Дружина померла від ускладнення хвороби чотири роки тому. Я сильно тужив за нею. А коли зустрів Вікторію, то життя знову заграло барвами.
Тоді мені все стало зрозуміло. Як же помилялась. Добре, що не встигла наговорити їм дурниць. Потім я благословила їхній шлюб і вони поїхали.
Через пів року було гарне невелике весілля. Я показувала фотографії на телефоні своїм подругам, але вони не розуміли мого вчинку. Дехто засуджував і дивувався чому я не втрутилась. Та мені було байдуже. Я знала, що це щасливий шлюб.
Минули роки. Назарка я полюбила його як рідного внука, вже закінчував університет. Дочка народила ще двох доньок, які ходили до школи. Я тішилася, що маю таких внуків. Вони всі жили не так далеко і щотижня приїжджали до мене.
Особливо нам подобається грати настільні ігри. А буває і внук радиться зі мною про стосунки з дівчиною. Я люблю їх і відчуваю, що вони так само люблять мене. Я щаслива і моя дочка зі чоловіком теж. Бажаю всім сім’ям такої злагоди й порозуміння, як у нас.
А як би ви порадили своїй дочці?
