Мені 32 роки, і довгий час я жила так, ніби моє життя всім навколо зручніше, ніж мені самій. Після однієї дуже болючої історії я так і не вийшла заміж, хоча колись уже готувалася до весілля.
Мій наречений зрадив мене просто перед шлюбом. Я тоді прийшла до нього з тортом, хотіла зробити сюрприз, а застала його з іншою. Після того я пішла, і назад уже не повернулася.
Мама тоді не підтримала мене. Навпаки, казала:
– Ну й що, що зрадив? Усі так живуть.
А я відповіла:
– Я так жити не хочу.
Відтоді мама постійно дорікала, що я “сама винна”, що залишилася одна. А брат Роман із дружиною Кариною швидко звикли до іншого – що я завжди виручу з їхнім сином Миколкою.
Я дуже люблю племінника. Але з часом помітила, що мене не просять, а просто ставлять перед фактом. То їм у гості треба, то в кіно, то “просто відпочити удвох”. А я скасовувала свої справи й сиділа з дитиною.
Одного разу я вже збиралася до подруги, коли подзвонила Карина.
– Оленко, ти вдома?
– Поки вдома, але скоро їду.
– Посиди з Миколкою, ми з Романом у кіно хочемо.
Я відмовила, бо вже домовилася. Але тут до телефону взявся брат.
– Сестричко, виручай. Квитки вже куплені.
– Романе, попереджати треба раніше.
– Та подзвони подрузі й скасуй. Що тут такого?
І я, як завжди, здалася. Подзвонила Каті, а вона мені відразу сказала:
– Олено, вони тобою просто користуються.
Я тоді ще намагалася їх виправдати. Дурна була.
Перед днем народження Каті я спеціально подзвонила братові й попередила:
– У суботу мене не буде, навіть не розраховуйте.
– Добре, сестричко, – спокійно відповів він.
У суботу я вже стояла біля дзеркала, фарбувалася, у сукні, зібрана. І тут дзвінок у двері. Дивлюся у вічко – стоїть Роман із Миколкою на руках.
– Романе, що сталося?
– Виручай. Нема з ким малого залишити.
– Я ж казала, що йду на день народження.
– Та? Забув, – сказав він і вже зайшов у квартиру.
Миколка прямо у взутті побіг у кімнату, а брат поставив пакет біля дверей.
– Тут речі, піжама і зубна щітка.
– Яка ще щітка?
– Ну, якщо ми затримаємось, він у тебе переночує.
Я аж оніміла.
– Романе, я не погоджувалася.
А він мені:
– Тобі що, подруга важливіша за рідного брата? Карина вагітна, їй не можна нервувати. Та й взагалі, у тебе ж свого життя нема, то хоч з нашими дітьми допомагай.
Оце мене тоді просто вбило. Рідний брат сказав мені в обличчя, що раз у мене немає чоловіка і дітей, то я повинна сидіти з його сином. І після цього він просто втік, навіть не дослухавши мене.
Я стояла посеред квартири й мало не плакала від образи. Нарешті до мене дійшло, що Катя була права весь цей час. Мене не цінували. Мене використовували.
Я подзвонила Каті й сказала:
– Можна я прийду з Миколкою? Бо мене просто поставили перед фактом.
Вона зітхнула:
– Приходь. Але це вже не допомога, Олено. Це нахабство.
Ми були в неї в гостях, коли подзвонила Карина.
– О сьомій дай Миколі краплі від алергії.
– Добре, але рівно о сьомій не вийде.
– Чому це?
– Бо ми зараз на дні народження моєї подруги.
Вона як закричить:
– Що?! Ти потягла нашу дитину по чужих людях? Ти взагалі нормальна? Негайно йдіть додому!
І тут мене прорвало.
– А може, ви самі будете займатися своєю дитиною? Я казала Роману, що в мене свої плани!
А Карина мені у відповідь:
– Та тобі радість має бути з племінником сидіти! У самої ні чоловіка, ні дитини, ніхто заміж не бере. Що тобі ще робити?
Після цих слів у мене всередині все обірвалося. Я спокійно спитала адресу, де вони сиділи в гостях. Вона ще й не зрозуміла навіщо.
Я забрала Миколку, поїхала додому, дала йому краплі, викликала таксі й повезла його прямо до батьків. Подзвонила в домофон, вони вийшли в коридор веселі, розслаблені, ніби нічого не сталося.
Я просто сказала:
– Це ваша дитина. А в мене свої плани на вечір.
Роман стояв із відкритим ротом, а Карина почервоніла від злості.
Того ж вечора подзвонила мама.
– Як ти могла так вчинити? У тебе свого життя немає, то хоч братові не заважай!
Я відповіла:
– До побачення, мамо.
І поклала слухавку, бо слухати цей сором більше не могла.
Через тиждень на роботі мені запропонували хорошу посаду в іншому місті. Я погодилася одразу. Мама кричала:
– У Кариночки скоро друга дитина, а ти їдеш? Я думала, ти взагалі звільнишся і будеш їм допомагати!
Я сказала:
– Я не зобов’язана жити для чужої зручності.
Я переїхала. Там у мене почалося зовсім інше життя. Згодом я зустріла хорошого чоловіка, вийшла заміж, і тепер ми чекаємо дитину.
З родиною я спілкуюся рідко. Брат із Кариною досі ображені, мама досі вважає мене “нерозумною”. А я вперше за багато років почуваюся спокійно.
Скажіть чесно, я справді погано вчинила, коли нарешті перестала бути для рідні безкоштовною нянькою і вибрала себе?
