Мені 34 роки, і зовсім недавно я народила свого першого сина, Дмитрика. Для нас із чоловіком це було справжнє диво, бо ми чекали на нього 12 років. Ми з Антоном разом ще зі школи.

Мені 34 роки, і зовсім недавно я народила свого першого сина, Дмитрика. Для нас із чоловіком це була не просто дитина, а справжнє диво, бо ми чекали на нього 12 років.

Ми з Антоном разом ще зі школи. Одружилися молодими, купили квартиру, будували плани, а от дітей все не було. За ці роки я стільки сліз виплакала, що й не злічити.

Чесно скажу, коли бачила на вулиці жінок із колясками, мене аж всередині пекло. Я мовчки заздрила, а потім вдома плакала. Ми їздили по лікарях, по знахарях, пили трави, робили все, що тільки радили.

Але найбільше мене ранили не чужі люди, а рідні. Моя мама і брат Роман постійно говорили, що мені вже пізно народжувати.

– Доню, тобі вже не 18. Нащо тобі та дитина? – казала мама.
– Будеш старородкою, – сміявся брат. – Потім дитина буде соромитися старих батьків.

Я це ковтала, але не здавалася. І коли нарешті народився Дмитрик, я думала, що тепер усе погане позаду. Та справжній скандал у мене почався вже після пологів.

У мами проблеми з серцем. Влітку їй робили операцію в Києві, і ми з чоловіком дали на це гроші без розмов. Нам не було шкода. А от брат, який так любить розумничати, оплатив їй тільки квиток в один бік і на тому його допомога закінчилася.

Перший раз мама подзвонила пізно ввечері, десь о пів на одинадцяту. Я саме стояла на кухні, готувала вечерю чоловікові, дитина спала.

– Доню, я помираю! Серце болить, дихати не можу! – кричить у слухавку.
– Мамо, викликай швидку, ми їдемо! – сказала я.

Я схопила дитину, накинула халат, ми з Антоном вискочили з дому і помчали через усе місто. Я вся тремтіла, думала, що зараз побачу маму ледь живу. А коли зайшли в квартиру, вона спокійно лежала на ліжку і обмахувалася газетою.

– Мамо, а швидку чого не викликала?
– Та мене вже попустило, – спокійно відповіла вона.

Я тоді промовчала. Поміряла їй тиск, перевірила ліки, посиділа трохи і поїхали додому. Але через кілька днів усе повторилося.

Знову ніч, знову дзвінок, знову “вмираю”. Я вже тоді сказала прямо:

– Мамо, а чого ти Роману не дзвониш? Він же поруч живе.
– А нащо його турбувати? Ромчикові завтра на роботу, – відповіла вона. – А ти ж у декреті.

Мене аж пересмикнуло. Виходить, якщо я в декреті, то я не людина? Не мати немовляти? Не жінка, яка не спить ночами? Я маю все кинути і летіти, бо брату не можна заважати.

Одного разу вона взагалі добила мене своєю фразою. Було вже під вечір, дитина цілий день плакала, я сама нічого не їла, вдома безлад, світла не було. І тут знову дзвінок.

– Доцю, в мене тиск скаче, серце калатає…
– То викликай швидку, – кажу. – Я ж не лікар.
– А до кого мені дзвонити?
– До сина свого, який за п’ять хвилин від тебе живе.
– Я не можу Ромчика турбувати. Йому завтра на роботу. А ти і так вдома з дитиною сидиш.

Я тоді не витримала.

– Мамо, декрет – це не курорт! Я не сиджу, я дитину на руках ношу день і ніч! У мене чоловік уже у вітальні спить, бо через твої нічні концерти ніхто вдома не має спокою!

І тут вона сказала таке, чого я їй, мабуть, ніколи не забуду.

– А я тебе попереджала, що в такому віці народжувати не треба. І нащо тобі та дитина була? Що, не було чим зайнятися?

У мене просто руки затрусилися. Я стояла посеред темної кухні з дитиною на руках і не могла повірити, що це каже моя рідна мама. Та сама, яка знає, скільки років ми чекали на цього сина.

Я мовчки скинула дзвінок і одразу заблокувала її номер. Потім попросила Антона зробити те саме. Бо я вже не могла це слухати.

За цей місяць у нас удома все пішло шкереберть. У Дмитрика збився режим, він став нервовий, погано спить. Я сама на нервах, через стрес почало зникати молоко, вже доводиться купувати суміші. Чоловік виснажений, я виснажена, а мамі чомусь зручно згадувати тільки про мене.

Найбільше мене злить навіть не її хвороба, а ця несправедливість. Для Романа вона береже спокій, бо він “на роботу йде”. А я, виходить, безкоштовна чергова, яка повинна зриватися в будь-яку хвилину, навіть з немовлям на руках.

Тепер я не хочу ні бачити її, ні чути. Хай уже Роман їздить до неї, раз він такий хороший син. А я хочу хоч трохи спокою для себе, для дитини і для своєї сім’ї.

Скажіть, я справді погана донька, що після таких слів від рідної матері просто відрізала її від себе?

Valera

Популярне