Мені виповнилося 49 років. У мене немає ні розкішних форм, ні привабливої вроди. Чоловіки ніколи не приділяли мені знаків уваги. Досі я самотня, але мене це повністю влаштовує. Виходити заміж не хочу, бо усім чоловікам треба лиш одного: добре наїстися, а потім ліниво лежати перед телевізором.
Я єдина дитина в сім’ї. Батьки залишилися в рідному місті, а я вже 15 років мешкаю в столиці. Мої дні не відрізняються один від одного: дім-робота.
Взагалі я безсердечна, егоїстична й доволі цинічна. Мене не цікавлять інші люди та їх проблеми. Навіть з батьками я підтримую мінімальний зв’язок. У гості приїжджаю лише раз в рік.
Після нещодавнього візиту я вирішила навести у своїй квартирі порядок і позбутися усіх непотрібних продуктів в холодильнику. Зібрала повний пакет непотребу і понесла його геть. У ліфті я наткнулася на маленького хлопчика. На вигляд йому було років 7. Раніше я бачила його з матір’ю і молодшим братом чи сестрою.
Дитина подивилася на мене сумними очима і запитала, чи не можу я віддати їй те, що несу на смітник. Хіба мені шкода? Віддала. На власне здивування, я поцікавилася:
– Хлопчику, а де твоя мама?
– Вдома. Вона хворіє на раз зі сестричкою, тому нікуди не виходить…
У відповідь я лише кивнула головою і пішла геть. Однак вдома ця зустріч ніяк не йшла мені з голови.
Раніше у мене ніхто не викликав стільки жалю і співчуття. Проте раптом мені захотілося допомогти цій родині. Я швидко зібрала сумку з харчами, які залишилася. Там були і сир, і ковбаса, і трохи овочів та фруктів. Вийшла в під’їзд і зрозуміла, що навіть не знаю, де вони живуть. Навгад піднялася поверхом вище і натрапила на знайомого хлопця.
Він запросив мене у їхній дім. Розкішними ремонтами там і не пахло, але навколо було затишно й чисто. У вітальні лежала жінка з маленькою дитиною. Обоє виглядали втомленими і нездоровими.
– А у вас є якісь ліки? – запитала я в хлопця.
Він витягнув мені аптечку. Я перебрала медикаменти і помітила, що серед них практично все прострочене. Тоді я вирішила не гаяти часу і викликати швидку. Поки вони їхали мені вдалося зробити декілька канапок і нагодувати голодну сім’ю. Жінці я пояснила, що мешкаю по-сусідству.
Лікарі оглянули маму з дитиною, встановили діагноз і виписали необхідні медикаменти. Я одразу купила все необхідне в аптеці, а потім зайшла в супермаркет, щоб взяти для дівчинки дитяче харчування. Там я побачила іграшку і рука мимоволі потягнулася за нею. У той момент мене переповнювали дивні відчуття. Раніше я ніколи нічого не дарувала дітям.
Пізніше молода жінка розповіла мені історію свого життя. Поліні було 26 років. У дитинстві вона раптово втратила батька. Цю втрату матір не могла пережити, тому почала багато випивати. Такий спосіб життя швидко загнав її в могилу. Дівчина залишилася сиротою. Її забрала бабуся, яка ніколи не любила онуку. Поліні довелося з підліткового віку самостійно про себе дбати.
У 18 років вона завагітніла, але її хлопець сказав, що не готовий до такої відповідальності. Сина перший час ростила сама. Потім дівчина знову довірилася одруженому чоловікові, який обіцяв заради неї розлучитися. Від нього вона й народила донечку, але одразу стала непотрібною.
Зрештою, Поліна подякувала мені і сказала, що як тільки одужає все поверне і відпрацює.
Тієї ночі я довго не могла заснути. У голові крутилися різноманітні думки. Увесь цей час я була такою егоїстичною і невдячною, хоча є люди, які пережили набагато більші труднощі. Натомість у мене навіть на батьків не вистачало часу…
Зранку вдячний хлопчик вирішив зробити сюрприз і приніс мені домашні оладки. Я навіть не знала, як на це реагувати, але на душі було так приємно.
Після цієї ситуації я змінила своє ставлення до життя. Тепер я усім намагаюся допомогти і ніколи не забуваю про рідних батьків. А Поліна і її діти стали мені справді близькими. Не розумію, як я жила раніше?
А на які думки вас наштовхнула ця історія?
