Вона тремтячими пальцями знімала з мотузки мокру ганчірку, коли в двері квартири глухо постукали — не так, як стукають гості, а як стукають люди, яким незручно. Господиня стояла в коридорі з ключами в руці й не заходила далі порога.
— Пані Маріє… — сказала вона тихо. — Мені треба з вами поговорити.
Марія витерла руки об фартух, ніби хотіла стерти не воду — час. У коридорі пахло чиїмось чужим парфумом, а з кухні тягнуло кавою, яку вона собі не варила вже давно.
— Сідайте, — запропонувала Марія, хоча це була не її квартира.
Господиня не сіла. Подивилась у підлогу.
— За місяць… вам треба буде переїхати. Ми приймаємо родину з Херсона. Рідні. Нема як відмовити.
Слова зависли між ними, як рушник, який не висох і починає пахнути затхлим. Марія кивнула так, ніби їй сказали про погоду.
— Я зрозуміла, — вимовила, і лише в кінці голос зірвався на шепіт.
Коли двері зачинилися, Марія ще хвилину стояла в коридорі. Потім повільно пройшла до своєї кімнати — вузької, як вагон. На стільці лежала її сумка з ліками, поруч — пакет із крупою. Вікно виходило на подвір’я, де діти ганяли м’яч і кричали так, наче ні війни, ні чужих квартир, ні валіз не існує.
Марія дістала телефон. На екрані — дві доньки в одному кадрі: усміхаються, притулившись щоками. Фото ще з університетських часів. Вона натиснула «дзвінок», і пальці в неї були такі ж холодні, як у день, коли вона вперше взяла на руки двох немовлят і не вірила, що вони — її.
Виклик пішов. Довгі гудки.
— Мам? — голос Олени. Швидкий, ніби вона одночасно щось шукає й комусь показує.
— Олено… — Марія зробила ковток повітря. — Мені треба буде виїхати звідси. Господарі попросили. У мене місяць. Я… я трохи злягла. Ноги крутить, тиск. Я хочу до вас. Я підлікуюся й піду на роботу. Я не стану тягарем, доню. Я допоможу.
Пауза була така, що Марія чула не тишу — чути було кімнату по той бік: чиєсь шарудіння, віддалений звук води, як із крана.
— Мамо, — нарешті промовила Олена, і голос став нижчим. — Ми не можемо.
— Як це — не можете? — Марія стисла телефон так, що ніготь уп’явся в долоню.
— Ми подалися на Канаду, — вкинула вже Аня, ніби підхопила чужий мішок, щоб нести разом. — Якщо зараз тебе заберемо, нам усе зіб’ється. Документи, адреса… розумієш?
Марія дивилась на край ковдри, на нитку, що стирчала, і раптом згадала, як колись підшивала їм спідниці на перший дзвоник. Орест тоді стояв у дверях, сміявся: «Ти так шиєш, ніби на весілля готуєш». І вони обоє були живі. І вдома було тепло. І не треба було рахувати чужі дні до виселення.
— Я ж не прошу багато, — Марія спробувала втримати рівний тон, але слова посипались швидше. — Я просто… мені нікуди. Я ж ваша мама.
— Мамо, — сказала Аня, і в цьому «мамо» було все: поспіх, втома, нетерплячка. — Звернись у соцслужби. Там зараз допомагають. Може, кімнату дадуть. Або… якісь центри. Будинки для літніх людей. Ти ж сама кажеш — ти ще не стара, ти справишся.
«Будинки для літніх людей» прозвучало так, ніби Марія — валіза, яку незручно тягнути через кордон.
Вона мовчала. З трубки долітало дихання доньок — коротке, нервове, як у людей, які вже вирішили і просто чекають, коли співрозмовник погодиться.
— Ви… ви зараз серйозно? — нарешті видихнула вона.
— Мам, не починай, — озвалась Олена. — Ми й так… ми й так ледве. Ти ж розумієш, яка ситуація.
Марія кивнула, хоча її не бачили.
— Розумію, — сказала вона тихо. — Добре.
— Ми подзвонимо потім, — швидко кинула Олена, і звук роз’єднання різонув вухо, як ножем по склу.
Марія ще тримала телефон біля щоки, наче він міг повернути голос назад. Потім опустила руку й довго дивилась на чорний екран, де відбивалося її обличчя — бліде, з дрібними зморшками, які вона колись не помічала, бо в домі завжди бігали дві дівчинки й усе було «мамо-мамо-мамо».
Вона сіла на ліжко. Пружини тихо скрипнули, ніби теж не знали, що тепер робити.
Пам’ять, як на зло, підкидала кадри не тоді, коли треба. Коли вона втомлена стояла біля плити й підсмажувала котлети на два дні, бо Орест брав підробітки й приходив пізно, але завжди приносив щось у пакетах: то яблука, то йогурти «для дівчаток». Коли вони вперше сказали, що хочуть вчитись у «кращому», і Орест того вечора не лягав спати, рахував щось у зошиті, а потім підморгнув їй: «Дотягнемо». Він казав це так, ніби гроші — справа часу, а не здоров’я.
І як він лежав потім у лікарні, худий, із руками, що стали легкі, мов чужі. Марія тоді не плакала при ньому — витирала очі в туалеті й поверталась із усмішкою. Він стискав її пальці й просив: «Дивись за ними». Вона кивала, ніби це найпростіше в світі.
Війна почалась так, що навіть чайник свистів інакше. Вони пакувалися нашвидкуруч, збираючи життя в три валізи: документи, фото, пару светрів, ліки. Марія пам’ятала, як доньки в коридорі сварились, чи брати сервіз, а вона стояла з рамкою, де Орест обіймає їх усіх трьох, і не знала, куди її запхати, щоб не тріснуло скло.
Львів зустрів їх вокзалом, де люди спали прямо на підлозі, і запахом дешевого чаю з термосів. Тоді доньки тримали її під руки так міцно, ніби боялися втратити. Марія вірила: це тимчасово. Вони влаштуються — і заберуть її. Вона ще й сама сміялась: «Та куди ви без мене? Хто вам суп зварить?»
Минув місяць у чужої господині — тихої, акуратної жінки, яка говорила «перепрошую» навіть тоді, коли просила вимкнути світло. Потім доньки поїхали до Польщі. На прощання Аня швидко обняла Марію й шепнула: «Ми тільки облаштуємось — і ти з нами». Олена махала рукою з автобуса, а Марія стояла на зупинці й тиснула в кишені хустинку, щоб не плакати при людях.
Потім почалися її дні: підйом у чужій кімнаті, тепла вода з-під крана, швабра, магазинчик, де вона мила підлогу після закриття й ховала очі, коли молоді касирки питали: «А ваші діти де?» Вона відповідала: «Працюють». І завжди додавала: «За кордоном». Ніби це слово саме по собі мало зігріти.
Тепер Марія підвелася й підійшла до шафи. У неї було дві валізи — одна стара, ще Орест купив, і маленька спортивна сумка. Вона розстібнула валізу, наче готувалась у дорогу вже сьогодні.
Зверху лежав теплий шалик, який вона колись зв’язала Олені. Олена носила його один сезон, потім залишила в шафі. Марія забрала, коли тікали — «щоб не пропало». Вона притисла шалик до грудей, а потім різко поклала назад, ніби він обпік.
На телефоні блимнула сповіщення — повідомлення від Ані: «Мам, не ображайся. Ми реально не можемо. Напиши, як буде щось по житлу».
Марія прочитала і не відповіла. Вона повільно одягла пальто, хоча в кімнаті було тепло, взяла з тумбочки документи й маленький пакет із таблетками. Підійшла до дзеркала в коридорі — старого, в темній рамі. На хвилину затрималась і поправила комір, як колись робила перед тим, як іти з Орестом на свято до доньок у школу.
Двері під’їзду за нею зачинились важко, з металевим стуком. На вулиці мрячив дрібний дощ. Марія не розкрила парасолю — просто пішла, тримаючи пакет у руці, щоб не намокли папери.
На розі висіла табличка: «Соціальна допомога. Прийом». Марія зупинилась, подивилась на двері, на сходинку перед ними, ніби оцінювала, чи зможе піднятись із цими ногами.
Потім витягла телефон, відкрила контакт «Олена» — і замість дзвінка натиснула «видалити». Екран спокійно запитав підтвердження.
Марія підтвердила.
І тільки тоді, не поспішаючи, ступила на першу сходинку.
