«Шшшш …» – гуде вітер в старій трубі.
– Тссс … – старенька вкриває хлопчика ковдрою, який тремтить уві сні. Він прокидається від дотику, сідає в ліжечку.
– Бабцю, не йди! Мені страшно! – в голосі – сльози, в очах – переляк.
– Чого ти боїшся, милий? – бабуся сідає на край ліжка, притягує онука до себе.
– Ти підеш, а до мене дивак кучерявий прийде! Або ця … Чупакабра!
– Вигадки якісь, милий … Ох, отримає дід, знову свої газетки в дитячій залишив, – бурчить бабуся. Де б ще семирічна дитина начиталася про таких чудовиськ? – Хочеш, розкладачку біля порога поставлю і там ляжу? Нікого до тебе не пущу!
– Бабцю, а тебе вони не з’їдять?
– Куди вже їм, я старенька, і не таких бачила. Ти засинай, не бійся. Ніхто у твою кімнату не ввійде.
– А через вікно?
– А там Боцман тебе охороняти буде. Всіх цих чупакабр кучерявих розжене своїм гавкотом …
– Вони кучеряві. А чупакабри – лисі, – бурмоче хлопчик, заспокоюючись. І справді, чого боятися? У дворі бігає сторожовий пес, за стінкою хропе дід, поруч сидить бабуся. Ніхто не дасть в образу молодшого в сім’ї. Можна спати …
***
«Шшшш …» – шарудять колеса по гравію. На старенькій «Ниві» все складніше добиратися по дорозі до околиці села, і жінка за кермом тихо бурчить на те, що такі поїздки вбивають машину. Але чого тільки не зробиш заради обіцянки синові?
– Баба! Діду! Я приїхав! – сухорлявий хлопчина біжить до ґанок, на ходу прибираючи з лиця відрослий чубок. – Я рік без трійок закінчив, мама сказала, можу все літо у вас провести!
– Іванко! – люди похилого віку обіймають підрослого за зиму онука, крадькома витираючи сльози. – Який великий став, наречений прям …
– А де Боцман? – тільки зараз хлопчина розуміє, що у дворі стоїть незвична тиша.
– Не пережив він зиму, – зітхає дід. Куди ж йому, п’ятнадцятий рік розміняв. Он, під яблунею поховали.
Немає більше Боцмана. Вірного друга дитячих забав. Що для людини юність, для собаки – старість. Але поплакати за ним можна потайки в подушку, а поки треба стільки всього розповісти. Про навчання, про вступ до коледжу, про Олю з паралельного, яка подарувала перший поцілунок. І запитати, як тут живеться бабусі з дідусем. Чи багато варення закрили восени, чи вистачило дров до весни. Бабусиних пиріжків наїстися. Тих самих, з картоплею. І з дідом в сараї вишневої наливки ковтнути. Уже можна, п’ятнадцять років, як-не-як …
Спогади. У мене залишилися тільки вони. Давно немає того старого будиночка на околиці маленького села. Та й села вже немає. Будинки викупили і знесли. На їх місці автострада з безликою назвою «М-105».
Тільки бабусі і дідуся не стало ще раніше. Бабусі – в той рік, коли я вступив до коледжу. Спочатку сесія, потім люті хрещенські морози і повне бездоріжжя. Куплена замість «Ниви» низенька «Ауді» просто не проїхала б до села. А там і дзвінок діда з єдиного на все село телефону. Тоді крізь тріск у слухавці він розгубленим голосом пробурмотів: «Іван, бабуся … Дай краще маму».
– Як же дід один?! Мам, давай я йому скажу! – мати лише відмахується. Вона дуже довго вмовляла дідуся переїхати до нас, але він стояв на своєму. «Де народився, там і помру, та й кому за могилою доглядати? Ви раз на рік приїжджаєте, а Любочка порядок любить … ».
Він і доглядав. П’ять років. Навіть коли став зовсім хворий. Але, приїжджаючи на літо, я продовжував просити діда переселитися в місто. Він лише хитав головою і ставив на стіл пляшку наливки. Тепер, коли бабусі не стало, він спокійно міг пити на кухні. І тільки цим глушити порожнечу самотності.
В один з листопадових холодних днів не стало і діда. Тітка Галя, продавчиня із сільського кіоску подзвонила і сказала, що він не прийшов вранці по свіжий хліб, хоча завжди щопонеділка першим стояв біля вітрини. Тітка Галя чекала діда весь день, навіть відклала йому найбільш рум’яну булку. Тільки прийти за нею вже не було кому.
Скільки років пройшло відтоді? Десять? Мені боляче досі. Не всі втрати лікуються часом.
***
«Шшшш …» – шумлять машини на трасі під балконом.
– Тссс, – прокидаюся від тихого голосу поруч. Знову розбудив дружину своїм зітханням.
– Знову кошмари? – тисну плечима. Здавалося б, це був хороший сон. Про те, як семирічного мене бабуся дбайливо огортає у квітчасту ковдру і тихо наспівує щось смутно знайоме. Начебто ту пісеньку про коня високого, що води не хоче. За стінкою крекче дід, у нього постійно на негоду ломить поперек. Під вікном тихенько скиглить Боцман. А я розглядаю малюнок на старому килимі і в напівдрімоті бачу серед візерунків голову того самого коня.
«Шшшш …» – шелестять гілки за вікном. Під ранок розіграється страшна гроза, але я буду спокійно спати. В цьому будинку мені нічого не страшно, адже поруч дідусь, бабуся і Боцман. Моєму дитячому розуму здається, що так буде завжди. Адже тільки діти можуть сліпо вірити у вічність.
Але зараз це всього лише сон. Один з тих, в яких я безтурботний і щасливий. Мені більше нічого не залишилося від того часу, крім спогадів і снів.
Коли дорослішаєш – втрачаєш віру в вічність. Знаєш точно, що рано чи пізно піде все, що ти так сильно любив, повертаючись лише у снах. У них завжди будуть поруч дідусь, бабуся і Боцман.
Які у вас найяскравіші спогади, пов’язані з дитинством, що ви проводили у бабусі з дідусем в селі?
