Я вийшла заміж у досить юному віці, мені було 19 років. Та ніхто не перечив мені та не відмовляв від такого кроку. Мої батьки померли дуже рано, я їх навіть не пам’ятаю. Були родичі, але їх мало цікавив ще один голодний рот. Тому все своє дитинство я провела у дитячому будинку.
Моєму чоловікові було 38 років, коли ми розписалися. Переїхала до нього. Мав великий сад та господарство, був працьовитим чоловіком на селі. Сусіди казали, що у нього золоті руки. Але з нами ще жила його мама. Свекруха прийняла мене тепло, немов рідну та називала донечкою.
– А ти продаси свою квартиру? А на ті гроші добудуємо ще нову хату, так буде краще. Й діткам майбутнім більше місця буде. Бо та квартира мала пустує, нема постійних орендарів.
Річ у тім, що держава мені виділила “квартиру” – маленька окрема кімната у гуртожитку. Ніхто там довго не жив та і чоловік був проти того, щоб після весілля ми жили там. Звісно, що у нього і подвір’я велике і хата багатокімнатна. Кому здалася та кімнатка, у якій живуть тарганами та павуки?
Вирішила послухати свого чоловіка. Продала кімнату та віддала йому всі гроші. А з ким мені ще треба було порадитися?
Однак, після того, як я передала гроші у сімейний бюджет, мою свекруху немов поміняли. Вона стала холодно до мене ставитися, постійно докоряла мені, мовляв, я прийшла тут на все готове, бідна сирітка, не допомагаю їй по господарстві поратися. Чоловік спершу просто заспокоював мене, а потім перестав взагалі звертати увагу. Здається, що для нього я перестала існувати. Та і в нього своїх справ вистачало – будував хату, на полі працював та іншим допомагав.
А свекруха щодня мені повторяла одне й те саме – маєш бути вдячною за те, що вони дали прихисток. Годі говорити про те, що вона не називала мене донечкою…
Постійно давала мені роботу, не було часу води попити. Навіть коли я була на останньому місці вагітності, що змушувала носити води з криниці, збирати бульбу та підгортати сіно. Моя донечка була єдиною розрадою. Бувало, сяду з нею у садочку та почну колискову співати. Здається, що нема нікого ріднішого за неї. Дивиться на тебе здивованими оченятками та щось намагається сказати. Заради неї я жила та дихала далі.
Чоловік навіть жодного разу рідну донечку на руки не взяв. Після того, як я приїхала з пологового будинку, то перестав спати зі мною в одній кімнаті, мовляв, що дитина постійно плаче та заважає йому.
Ось так минали роки. Коли чоловікові було 60, то важко занедужав. Покинув мене з дитиною та старенькою матір’ю. Тоді я почала сама доглядати за свекрухою, а донечка мені допомагала. Та і жінка вже була немічна, у свої 80 років була паралізована та прикута до ліжка.
Одного дня помітила, що вже місяцями живу у тиші. Не чую постійних докорів від свекрухи, ніхто не обзиває тебе ледачою неробою. Видихнула та стало на душі так легко, немов камінь впав.
Принесла їсти жінці у кімнату. Але та взяла мене за руку і довго дивилася в очі.
– Мамо, вам погано? Лікаря викликати?..
– Ти ж мене не здаси до пансіонату? Не виженеш з рідної хати, не будеш мені мстити за минуле? – тремтячим голосом запитує вона. І далі дивиться мені у вічі, навіть не кліпає. Насупила погляд..
– Ні. Нехай те, що між нами було, буде на вашій совісті. Але у мене є серце, я не зможу так вчинити. Совість потім буде з’їдати. Та і я тоді не мала куди йти. Тому і терпіла вас з сином. – відповідаю.
Жінка відпустила мою руку. Відмовилася від вечері. Довго щось бурмотіла під носа, а потім гірко плакала. Деякі люди кажуть, що я неправильно роблю, що терплю її. Чули та бачили, як вона колись мене ображала, а я зараз їй кашу готую та доглядаю.
Я не така людина. Не можу старій та немічній людині завдавати болю. Одного дня вона мені сказала:
– Ти не зоставайся сама, шукай собі чоловіка. Одружися. Ще діток можеш народити. Ти така красива та здорова. Шкода, що ми з сином тебе не цінували. Постійно сварили. Не гідний мій син також дружини.
Бачу, що вона кається. Руки постійно тремтять і сльози на очах. А нещодавно витягла невеликий пакуночок з-під шафи. Розгорнула та передала мені.
– Ці сережки ще моя бабуся носила. Наша спадкова реліквія. Носи, будь ласка, на здоров’я. Вони тобі дуже личать. Ти мені за всі ці роки такою рідною донею стала!
І ми заплакали удвох. Не можу я залишити цю бідну бабусю. Нехай далі живе з нами. Ще правнуків буде бавити. А я її давно пробачила. Адже полюбила, як рідну матір.
На вашу думку, кожна людина заслуговує на другий шанс? Наша героїня вчинила правильно?
