Мені було дев’ять чи десять років. Приблизно так. Навіть якщо я помилюся на рік, ніякого значення це мати не буде. Я був звичайним хлопчиком з двору, де відбувалося ціле життя.
Тоді в сім’ях народжувалося більше однієї дитини, і в нашому дворі було досить багато дітей. Ми ганяли за будинком у футбол, моталися на велосипедах по району і навіть за місто, билися, мирилися, одним словом, займалися тим, чим займалися мільйони інших дітей.
Якщо ви пішли б вправо від нашого будинку, то вийшли б на великий пустир, в кінці якого був ставок, що перетворився в такий з калюжі, яка вічно не висихає. В калюжі водились пуголовки, які з часом виростали в жаб. Ще там водилися жуки-плавуни і равлики. Більше там нічого не водилося.
За ставком стояв самотній будинок. Наш мікрорайон тільки починав забудовуватися і іноді вдома виглядали саме самотньо на тлі ще не забудованих просторів.
У цьому будинку, який самотньо стоїть, жив хлопчик Рома. Він дуже відрізнявся від нас. У нього був ДЦП. Він жив з мамою і бабусею, тата у нього не було. Мама щодня йшла на роботу, а бабуся в літні погожі дні викочувала коляску з Ромою до ставка і залишала його там, «дихати повітрям». А сама йшла додому, займатися справами.
Рома в колясці сидів, дивився на ставок, слухав квакання жаб і посміхався.
Ми з пацанами, звичайно, теж ходили на цей ставок. По-перше, це вода, по ній можна пускати кораблики, по-друге, було дуже круто ловити жаб і пуголовків. А це було дуже круто.
Серед нас був один хлопчик, не пам’ятаю точно як його звали, зате пам’ятаю, що кличка у нього була Плющ. Ймовірно в нього таке прізвище, може він був який-небудь Плющев або Плющенко, я точно не впевнений.
Це був кремезний здоровань, задерикуватий і вічний лідер в різних хлопчачих починаннях. Він був старший за мене років на два, і його було прийнято побоюватися й не задиратися.
Плющу дуже подобалося ловити пуголовків і кидати за комір Ромі. Він весело реготав, спостерігаючи, як Рома незграбно совається у своїй колясці, намагаючись неслухняними руками витягнути з-за пазухи земноводне.
Деякі пацани реготали разом з ним, навіть намагаючись повторити те ж саме.
Мені було дуже шкода Рому, і чесно зізнаюся, що вперше спостерігаючи цю розвагу, я виявив слабкість і просто пішов, не в силах дивитися на те, як знущаються над Ромою. Не заступився, взяв і пішов. Іноді ми робимо вчинки, які не варто робити.
Потім я дуже сильно переживав і лаяв себе. Мені здавалося, що я не повинен був йти, і я поклявся, що наступного разу обов’язково захищу його, хоча мені було, між нами, страшнувато. Плющ, повторю, був старший за мене і набагато сильніший.
Наступного разу довго чекати не довелося. Через два дні ми знову пішли на ставок. На бережку у своїй колясці сидів Рома. Побачивши Плюща, він щось злякано промимрив і втиснувся у спинку коляски.
Плющ ж навпаки, радісно посміхнувся і спритно піймав у ставку пуголовка, попрямував до хворого.
– Не треба! – сказав я.
Настала тиша.
Плющ здивовано обернувся і, відшукавши мене очима в ватазі хлопців, усміхнувся:
– Що що?
– Не треба, Плющ, він же хворий – повторив я.
– А ти?
– Що я?
– Ти здоровий?
– Так
– Ну, тоді я тобі за комір пуголовків напхаю – заіржав Плющ і наблизився до мене з явним наміром зробити обіцяне.
І тут у мене щось клацнуло, я кинувся на Плюща і почав бити його руками і ногами, Звичайно ж справа ця була безперспективна. Звичайно ж, він був сильніший за мене. Звичайно ж, я з ним не впорався. Звичайно ж результат сутички був не в мою користь. Кров текла у мене з носа, а під оком красувався справжній фінгал.
Я сидів на траві і витирав рукавом обличчя. Пацани мовчки дивилися на розпаленого Плюща, який закричав:
– Так я зараз твого придурка на візку в ставку утоплю!
І рішуче попрямував до Роми.
– Стій – пролунало за його спиною.
Плющ обернувся:
– Що? У когось ще проблеми?
Пацани стояли і недобре дивилися на нього.
– Не зрозумів – тремтячим голосом прохрипів той, оцінюючи свої шанси. Пацанів було чоловік десять і шансів, чесно кажучи у Плюща було мало.
– Ви ще пошкодуєте! – він плюнув через зуби і пішов геть.
На наступний день я знайшов Рому на тому ж місці. Побачивши мене, він широко посміхнувся, замугикав. Мені здалося, що я почув слово «дякую».
– На! – раптом сказав мені Рома і простягнув викривлену хворобою руку.
В його долоні лежав батончик «Шкільний».
– На! – повторив він.
Я взяв…
Ви захищаєте людей, які слабші силою та духом?
