Моя мама тяжко працювала на заробітках довгих 10 років. Я ніколи не сердилася на неї і намагалася не ображатися з приводу того, що вона залишила мене на довгий час без своєї любові і уваги. Іншого виходу у неї просто не було.
Завдяки їй, мені вдалося збудувати чудовий будинок в селі, якому заздрили усі сусіди. Але потреби в грошах більше не було. Декілька років тому я вийшла заміж за Івана. Він у мене підприємець, тож приносить додому немаленьку зарплату.
От я й почала вмовляти маму, щоб вона назавжди повернулася додому. Вона заслуговує на те, щоб прожити старість так, як захоче. Вона дбала про моє майбутнє усе своє життя, тепер моя черга піклуватися про неї.
На щастя, вона погодилася.
Я вірила, що тепер ми житимемо дуже щасливо і безтурботно, бо нарешті поруч зі мною були усі найдорожчі для мене люди. Але не так сталося, як гадалося.
Минув лише місяць з того часу, як мама повернутися до рідного села, а у її очах вже з’явилися іскри суму і якогось спустошення. Я не могла зрозуміти, в чому справа. Молила Бога, аби мама не змінила своєї думки і не повернулася знову до Італії. Цього ні я, ні її онуки, які вже встигли прикипіти до бабусі усім серцем, просто б не витримали.
Я робила усе для того, аби огорнути маму своєю любов’ю і турботою: готувала її улюблені страви, купувала у місті для неї подарунки, запрошувала її на спільні прогулянки.
В будні дні її настрій був цілком гарним, але вартувало мамі піти в неділю до церкви, як вона поверталася додому, як у воду опущена.
Якось я таки наважилась на відверту розмову. Поставила перед мамою тарілку гарячого борщу з пампушками і відкрито спитала:
– Матусю, тобі не подобається з нами жити? Може, ми щось робимо не так? Ти не соромся, тільки скажи.
– Доню, ну що ти! Як же мені може не подобатися жити з людьми, який я люблю понад усе на світі. Справа зовсім не у вас, – відповіла мама, понуривши голову.
– А що ж тоді?
– Пам’ятаєш дядька Степана, який товаришував з твоїм покійний батьком?
– Звісно. З ним щось трапилося? – схвильовано спитала я.
– Та ні. Хоча… Закохався він у мене, точніше, завжди мене кохав. Я ж зустрічалася з ним до того, як зустріла твого батька. Потім усе якось так закрутилося, і я так і не дочекалася його з армії. Розбила йому серце.
– Нічого собі. Я ніколи про це не чула.
– Звісно, я нікому не розповідала, бо не хотіла давати своєму чоловіку приводу для ревнощів. Степан, до речі, теж давно овдовів і коли дізнався, що я повернулася з Італії, то вирішив, що ми з ним можемо почати усе спочатку, – схвильовано розповідала мама, – кожної неділі підходить до мене у церкві і кличе мене заміж.
Я усміхнулася і сказала:
– Хіба ж це привід для того, щоб сумувати?
– Певно, що так! Усе село сміятиметься, що я в такому віці заміж зібралася, та й доведеться тоді переїхати до Степана, а ти мене тоді напевно взагалі поважати перестанеш? – зі сльозами на очах продовжувала свою розповідь мама.
– Та що ти таке кажеш? Ти маєш повне право жити так, як тобі хочеться. Якщо ти відчуваєш, що дядько Степан – це твоя людина, тоді чому б і ні? Краще житимеш на сусідній вулиці, ніж за кілька тисяч кілометрів.
Я побачила, як мамі полегшало після нашої розмови. І мені, зізнаюся, від серця відлягло. Я думала, що мама хоче повернутися до Італії, бо за 10 років могла звикнути до абсолютно іншого життя. Вдруге втратити рідну людину так надовго я не могла.
– Дякую тобі, донечко, я так тебе люблю. Тепер ми завжди будемо разом. Правда ж?
– Звісно, що правда! – впевнено відповіла я. – А тепер зізнавайся, коли нас з кавалером знайомитимеш?
Ми обоє засміялися. Я так скучила за маминою усмішкою, але тепер сподіваюся, що бачитиму її щодня. Ми з дядьком Степаном зробимо для цього усе можливе.
Чи сподобалася вам ця історія?
