Мені казали: кинь його, він тепер тягар. Але я не послухала нікого.
Мені 48. Я виросла в селі, де всі одне одного знають змалку. Данило жив через кілька хат. Ми разом бігали вулицями, разом росли, товаришували роками.
Потім його забрали в армію. Я лишилася вдома, допомагала батькам. Коли він повернувся, вже дивився на мене інакше. Казав, що я розквітла, поки він служив.
Так і почалося. Кращого хлопця я не знала. Турботливий, працьовитий, сильний. Коли мені виповнилося 18, Данило покликав до РАЦСу. Весілля гуляли кілька днів.
Спершу жили у свекрів. Паралельно будували власну хату поруч. Данило сам підганяв майстрів, бо ми чекали дитину і хотіли встигнути переїхати до народження сина.
Але на 8 місяці моєї вагітності все перевернулося.
На будові чоловік впав з третього поверху. Ще й зверху на ноги прилетіла велика брила цементу. Його одразу забрала швидка. Я стояла під дверима лікаря кілька годин.
Всі говорили: іди відпочинь, поспи, ти ж вагітна. Але я нікуди не пішла.
Лікар вийшов і сказав тихо:
– Ноги врятувати не вийде. Тільки ампутація.
Я не пам'ятаю, як дійшла до лавки в коридорі. Просто сіла і довго не могла встати.
Данила прооперували. Я чергувала поруч днями і ночами, носила їжу, читала йому газети вголос. А тоді почалося те, чого я не очікувала.
Родичі і сусіди почали говорити. Спочатку натяками, потім прямо.
Батьки прийшли до лікарні і мати сказала:
– Нащо тобі такий чоловік? Він тепер тягар. Подумай про дитину.
Я не відповіла. Відвернулася до вікна.
А потім приїхала бабуся. Зайшла в палату, подивилася на Данила і вийшла в коридор. Схопила мене за руку і закричала:
– Що тобі такий чоловік дасть? Він навіть з ліжка сам не підніметься! Пиши на розлучення, поки молода!
Данило це чув. Я бачила його обличчя.
Я вийшла за бабусею в коридор і сказала тихо, але твердо:
– Більше такого при мені не кажіть. І при ньому теж.
Забрали Данила додому. Я вже була на 9 місяці. Доглядала за чоловіком, робила масажі, давала ліки, возила на процедури. Поруч була свекруха Стефа, вона допомагала з онуком, коли я займалася Данилом.
Все село жартувало, що в мене тепер дві дитини.
Я чула це. Мовчала і робила своє.
Минало час. Ми збирали гроші на протези. Довго збирали, бо операція була тільки за кордоном. Данило вчився ходити заново. Спочатку стояти. Потім крок, другий. Потім без сторонньої допомоги.
Зараз Данилові 50. Він добудував нашу хату. Синам звів будинки в селі. Грає у футбол. Тренує місцевих дітей.
Щоранку і щовечора він каже мені:
– Ти крутилася біля мене, як та мала дитина. Твоє кохання поставило мене на ноги.
Я думаю про тих, хто тоді кричав кидати його. Цікаво, чи хтось із них згадує свої слова?
А ви б лишилися поруч із людиною в такій ситуації – чи послухали б інших?
