Мені сказали про смерть бабусі через пів року. І не сказали б взагалі, якби не брат.
Я живу з Сергієм вже сім років. Ми не ідеальна пара, але ми своя родина. І в нас є рідня з мого боку – десь далеко, за тисячу кілометрів. Бабуся Ганна, тітка Тамара, дядько Петро. Ми не бачились роками, але бабуся завжди дзвонила. Питала про здоров'я, надсилала листівки, пам'ятала дні народження.
Потім дзвінки стали рідшими. Я пояснювала собі – вона стара, втомлюється. Але, якщо чесно, сама теж не дзвонила.
Одного вечора я отримала повідомлення від брата. Він написав просто, без передмови:
– Бабусі не стало пів року тому. Тітка Тамара і дядько Петро вирішили нам не говорити.
Я перечитала двічі. Потім ще раз. Руки затремтіли.
Сергій сидів навпроти і дивився, як я читаю. Побачив моє обличчя і одразу зрозумів – щось трапилось.
– Що сталось? – спитав він тихо.
Я простягнула йому телефон. Він прочитав. Встав. Пройшовся по кімнаті.
– Це як так?! – він уже не стримувався. – Твоя рідна бабуся померла, а нам навіть не подзвонили? Ми могли поїхати. Могли попрощатись. Що це взагалі за люди?
Я мовчала. Мені не було що сказати.
Ми вирішили зателефонувати тітці Тамарі. Телефон дзвонив довго – ніхто не відповів. Я написала повідомлення. За два дні прийшла відповідь: "Вибач, не змогла подзвонити. Все складно".
Все складно. Ось і все пояснення.
Через місяць ми таки додзвонились до дядька Петра. Він говорив спокійно, наче розповідав про погоду.
– Бабуся пішла тихо, від старості. Поминки зробили скромно. Ми вирішили нікого зайвий раз не тривожити.
– Не тривожити? – Сергій аж голос підвищив. – Це її онука! Як ви взагалі могли вирішувати за нас?
– Ну ти ж сам розумієш, як воно буває в родинах, – відповів дядько Петро і замовк.
– Ні, не розумію, – сказав Сергій. – Поясніть.
Але пояснення не було. Зв'язок обірвався. Більше ніхто не передзвонив.
Я лягла спати тієї ночі і не могла заснути. Думала про те, скільки разів збиралась подзвонити бабусі – і не дзвонила. Скільки разів казала "приїду влітку" – і не їхала. А вона чекала. Мовчки чекала і більше не телефонувала сама, бо не хотіла заважати.
А потім її не стало. І мені навіть не сказали.
Сергій бачив, як мені погано. Спочатку обіймав, говорив – все буде добре. Але чим далі, тим частіше мовчав. Або казав якусь дрібницю, і я злилась без причини. Мені здавалось, що він дивиться на мене як на людину, яка кинула бабусю. І хоч він цього не говорив, я це відчувала.
Якось увечері він сказав:
– Ти знову плачеш через це.
– Так, – відповіла я.
– Настю, вже рік минув.
– Для тебе рік. Для мене вона досі не попрощалась.
Ми помовчали. Після того якось усе і пішло не так.
Ми розлучились через два роки після того повідомлення. Офіційно – через різне бачення майбутнього. Але я знаю правду. Я не могла вибачити собі ту бабусю. І чомусь Сергій у моїх очах став частиною тієї провини – хоча він ні в чому не винний.
Тітка Тамара так і не зателефонувала. Дядько Петро теж.
Я іноді думаю – а може, вони просто хотіли оминути зайвий клопіт? Чи були якісь старі образи, про які я не знала? Чи вирішили, що ми не заслуговуємо навіть на телефонний дзвінок?
Не знаю. Відповіді немає.
А ви б простили родичів, які приховали від вас смерть близької людини?
