«Мені в житті не щастило з моменту мого зачаття …» – так почав цю історію немолодий професор, коли вкрай вже втомився від наших постійних голосінь.
А «голосили» ми, група бізнесменів, підприємців, управлінців, які приїхали в кінці 90-х в каліфорнійський університет за новими технологіями в маркетингу і PR, виключно на тему: «звичайно, вам-то добре тут говорити … якби у нас такі податки / закони / вчителі / батьки / гроші / можливості … і т.п. були, – ми б …. ». І далі слідувала красива історія про те, що «ми б» …
Він один раз нам натякнув про те, що «відсутність результату – і є ваш результат». Другий раз якось ненав’язливо пояснив про те, що «якщо ти чогось не маєш, або не робиш, то у тебе точно є захоплююча або жахлива історія про те, чому так вийшло».Третій раз, уже більш емоційно, пройшовся по тому, що «якби та якби …». Що мовляв, хлопці, чого ви загрузли в минулому і мусолите його, підшукуючи собі виправдання за те, що нічого не робите. Але до більшої частини групи все ніяк не доходило. І тут він вийшов з-за кафедри, присів якось бочком на першу парту і промовив цю саму фразу: «Мені в житті не щастило з моменту мого зачаття …»
– Хочете розповім свою сумну історію?
– Звичайно ж так! – закивали ми. І приготувалися його жаліти. Я тут наводжу його розповідь у своєму викладі – як почула, як запам’ятала. Деталі можуть бути не точними, але вони не змінюють суті! Суть його розповіді я тоді вловила дуже чітко! Не просто вловила, а засвоїла. На все життя.
– Мені в житті не щастило з моменту мого зачаття …Мій батько, перебивався випадковими грошима від навантажень-розвантажень, зник з мого життя, як тільки дізнався, що його неповнолітня подружка – дівчина-мулатка, що віддає перевагу нічному способу життя, – «залетіла». Його як вітром здуло! Тому я – без батька. Моє невезіння тільки починалося … Юна мулатка, хоч і виносила мене майже до терміну, але тільки почувши мій перший крик, одразу, на пологовому столі, відмовилася від мене. Так я, слабка беззахисна крихітка, яка тільки що прийшла в цей чужий, незнайомий світ, залишилася зовсім одна …
Людина, що кричить від безвиході на весь цей Всесвіт на руках у акушерки. Далі – більше … Мені фатально не щастило … Мене не усиновили в дитинстві – я був дуже слабкою, хворобливою дитиною. До того ж в ті роки, народжений від мулатки, я взагалі мав мало шансів бути усиновленим. Тому з Будинку малятка, я прямо потрапив до дитячого будинку. Ну, тут вже … не щастить – так не щастить!
Це був дитячий будинок для «кольорових» дітей, яких нас там тільки не було … Я відчув сповна на собі все: і як б’ються китайці, і як плюються мексиканці, і як боляче щипають чорні …Не щастило мені і з навчанням … Вчителі довго не затримувалися і весь час змінювалися. Так, чесно кажучи, і не з усіх предметів вони у нас в дитячому будинку взагалі були. Тому зі школою у мене теж, як ви розумієте, не склалося. Ну, просто – тотальне невезіння! ……
Він помовчав. Посидів в тиші, дивлячись кудись у підлогу … Потім підняв очі на нас. Ми, звичайно співчутливо чекали продовження цієї історії, не розуміючи – до чого він взагалі все це почав, – адже так добре сперечалися з маркетингових завдань всього пів години тому.
– Я втомився розповідати вам це, – несподівано сказав він, – Це не моя історія … Хочете, я розповім вам СВОЮ? Німа пауза … Нам залишалося тільки покивати головами, тому що ми взагалі вже остаточно загубилися: де тут чия історія, для чого він взагалі все це нам розповідає, та ще й мова англійська для багатьох не просто у своїх тонкощах давалася.
– А моя історія – ось … – продовжив він. – Я по життю взагалі – дуже щаслива людина! Мені пощастило прямо з моменту мого зачаття, коли мій недолугий татусь зник з мого життя, з не менше недолугою, матусею, а заодно і з мого життя – раз і назавжди! Можливо він відчув, що не зможе дати мені всього того, що допоможе мені вижити. Я вдячний йому за те його рішення … Хто знає, яким би я виріс і що б взагалі зі мною стало, якби моє дитинство пройшло поруч з ним. Можливо він інтуїтивно зрозумів, що цей слабкий малюк ніколи не зможе стати сильним поруч з ним і тому тихо відступив. І я вдячний йому за це.
А мені, між тим, продовжувало везти. Юна мулатка відмовилася від мене прямо на пологовому столі. І це вже була удача! Тому що, якби вона забрала мене з пологового будинку, я взагалі не впевнений, що залишився б в живих … А так у мене, хоч і слабкого, недоношеного, з’явився шанс! Шанс на життя! І дала мені його вона … Моя недолуга сімнадцятирічна мати. Я вдячний їй за цю її відмову. І навіть в думках не хочу уявляти, як і де б я жив, як і де пройшло б моє дитинство, якби вона тоді не відмовилася від мене. Ця її відмова теж надала мені сили. Адже сповіщаючи світ своїм першим криком, я вже розумів, що надіятися я маю в цьому житті не на когось, а тільки на себе … А це, напевно, все ж якусь концентрацію внутрішньої енергії викликає, погодьтеся … – посміхнувся він.
Дальше більше! Мені пощастило, що мене не усиновили в дитинстві. Інакше я, хворобливий, ослаблений малюк, отримав би, можливо, дуже комфортні тепличні умови і турботу від людей, які мене усиновили, але чи допомогло б мені це стати сильнішим і впевненішим в собі? Чомусь я думаю, що ні. Саме життя в дитячому будинку навчило мене стійкості: я навчився у китайців битися, я перейняв у чорних їх «щипки», та й плюватися я можу ого-го як! Чи це не везіння!
Ну, а зі школою – це взагалі – окрема пісня! Вчителів не вистачало і кілька предметів, бувало, вела одна людина. У старших класах ми якось здружилися з учителем біології, який був для нас «ходячою енциклопедією», – так захоплений він був своїм предметом. І (ось везіння!). Він же викладав у нас ще й математику, що дозволяло нам зустрічатися на уроках кожен день! Ми багато спілкувалися.
Звичайно, у мене були тільки відмінні оцінки з його предметів. І коли постало питання вибору коледжу – я не роздумуючи, пішов туди, де потрібна була математика і біологія. Потім був університет. Потім – наукова робота. Родина. Діти. Онуки. Правнуки …Я радий тому, що народився під щасливою зіркою! І вдячний Долі за везіння. Він продовжував з посмішкою сидіти на краєчку парти. А ми «переварювали» все щойно почуте …
– Ось вам дві історії, два погляди, на одне і те ж життя, – сказав він, встаючи з парти і піднімаючи перед собою дві відкриті долоні, як шальки терезів.
Вам яка більше до душі?
