Я завжди вірила в те, що найбільше багатство людини – це її віра і добре серце. Нічого більш і не треба. Звісно, без власної копієчки прожити тяжко, але хіба ж гроші – це головне?!
Цього я намагалася навчити свого синочка – Андрійка. Мені довелося виховувати його самій, бо мій чоловік помер через рік після народження дитини. Мій син – це справжній дарунок небес, бо я ж завагітніла вперше, коли мені виповнилося 40 років. Вже і не сподівалася на те, що у моїй хаті колись лунатиме дитячий сміх.
Андрійко ріс чудовою дитиною: добрий, красивий і дуже розумний. Я ніколи не сумнівалася, що він вступить до престижного навчального закладу у місті без особливих труднощів. Так і сталося. Шкода, що він вирішив не повертатися до рідного містечка, та я на нього не сердилася – навпаки раділа тому, що моя дитина досягла в житті таких висот.
Мені в селі було чим зайнятися. Хоч мені вже більше 70-ти років, але я ніколи не сиджу без діла. І за городом своїм доглядаю, і в хорі співаю, але улюблена моя справа – це вишивання. Як же тішать моє око усі ті вишивані рушнички, які прикрашають ікони у нашій церкві! А коли у році настає період весіль – то відпочинку мені не бачити! Всі молодята вишиковуються в чергу під моїм порогом, замовляючи для себе рушничок.
Я все думала: коли ж мені нарешті можна вже буде вишивати сорочку для онука чи онучки? Це була моя найбільша мрія.
І от настав момент, коли вона почала втілюватися у реальність. Мій Андрій зателефонував мені і сказав, що знайшов своє кохання. Я не могла повірити своєму щастю – нарешті у сина буде своя сім’я, а у мене внуки.
Коли Аліна приїхала в село, щоб зі мною познайомитися, то була явно не в захваті від тих умов, в яких я жила: хата скромненька, простенька. Ні тобі порцелянових сервізів, ні вишуканих скатертин, ні мансард і балконів – я ніколи не розкошувала, вважала, що то все марнота.
Шкода, що невістка не розділяла моєї думки. Звісно, вона хвилювалася про те, де ж вони з Андрієм будуть жити. Я хотіла її якось розважити, відволікти від тривожних думок. Почала показувати їй всі свої роботи: ікони, вишивані сорочки, рушники – все моє багатство. Але Аліна навіть не поглянула на вишивку, усміхнулася тільки, мовляв, кому таке взагалі потрібно у 21 столітті.
Після тієї зустрічі я сина майже не бачила. Поїхав в те місто – там і зник. Залишилися я сама. Єдиною моєю втіхою було вишивання. Всю любов, яку могло вмістити моє серце, я вкладала у візерунки, які стали ще гарнішими, багатшими і акуратнішими.
Одного разу Аліна мені зателефонувала. Я вже зраділа, думала, що вона хоче повідомити мені радісну новину про свою вагітність. Але, на жаль, все було значно банальніше. Невістка сказала, що знайшла шанувальника української культури, який готовий віддати шалені гроші за мої роботи.
Я чемно відповіла, що мені потрібен час на роздуми. Коли я поглянула на маленьку сорочечку Андрійка, у якій він йшов у перший клас, на ікону Богородиці, змочену моїми слізьми, коли я благала про дитинку, то зрозуміла, що всі ці речі до мене промовляли, розповідали мені історії, з яких і складалося моє життя.
Я вирішила, що не продаватиму цього. Може, гроші я своїм дітям та онукам би і залишила, але я вкраду у них спогади про минуле. Такого я не могла допустити.
Я зателефонувала Аліні і сказала, що відмовляюся від такої ідеї. Вона розлютилася не на жарт, навіть заборонила Андрію до мене не приїжджати!
Я не бачила власну дитину кілька років. Аж ось пролунав довгоочікуваний дзвінок від сина. Він розповів, що увесь час проводить на заробітках за кордоном – заробляє собі та дружині на гідне життя. Приїжджати до мене не буде, бо має купу справ, та й Аліна його буде проти.
Після цих слів я зібралася, взяла ікону в руки і поїхала до міста. Перед дверима невістки тремтіла, ніби мене холодною водою в мороз облили.
Вона відчинила двері:
– Чого ви приїхали? Вашого сина вже немає вдома, а мені не до вас. Я надто зайнята, аби про ваші вишивки годинами балакати.
Я простягнула їй ікону, а вона розсміялася мені в обличчя:
– Ви би краще гроші нам привезли, а від таких подарунків ні холодно, ні жарко.
Поки я йшла до церкви, то залила слізьми усю тканину. Поставила іконку біля престолу, клякла на коліна і почала молитися. У мені таки живе надія, що колись серце моєї невістки стане м’яким, і вона зрозуміє, що в житті головне, а що другорядне.
Чи підтримуєте ви головну героїню?
Що ви думаєте про невістку?
