Я зовсім не пам’ятаю своїх батьків. Та й взагалі мало, що можу пригадати зі свого дитинства. Для мене справжнє життя почалося тоді, коли мої названі батьки знайшли мене, шестирічного хлоп’ятка, на вокзалі. Все, що у мене було – це пакет із черствими бубликами, який я знайшов неподалік від колії.
Я часто ночував там, бо піти мені було більше нікуди. Іноді небайдужі перехожі давали мені кілька гривень, за які я міг собі купити води або маленьку булочку. Але часто так розкошувати не доводилося. Усім було до мене байдуже, поки я не зустрів тітку Олену і дядька Богдана. Вони стали першими людьми, які звернули увагу на маленького безпритульного хлопчака, який скорчився від холоду у куточку біля залу очікування.
Ніколи не забуду того, що вони для мене зробили. Їм довелося навіть від подорожі своєї відмовитися, так вони хотіли мені допомогти. Тітка Олена зателефонувала до соціальної служби, і вже зі кілька годин мене забрали до дитячого будинку. Я розумів, що життя тут не нагадуватиме казку, але в глибині душі радів, що тепер мені не доведеться спати на холодній лавці, намагаючись прохарчуватися кількома бубликами.
На моє велике здивування, люди, які врятували мене на вокзалі, не зникли з мого життя. Вони часто до мене навідувалися, розмовляли зі мною, дбали про мене. Щоразу приносили дорогі подарунки, які я ніколи не сподівався ні від кого отримати. Ми настільки зблизилися, що тітка Олена і дядько Богдан пообіцяли, що назавжди заберуть мене до себе.
Вони дотримали свого слова, і вже за кілька тижнів я оглядав власну кімнату у їхній чудовій квартирі. З перших днів вони оточили мене любов’ю і турботою, яких я ніколи не знав. Шкода тільки, що їхні рідні діти так і не змогли мене прийняти. Вони дивилися на мене, як на конкурента, до якого треба ставитися вороже, з особливою обережністю.
Минули роки, я виріс і став давати собі раду сам. Переїхав від названих батьків до власної квартири. Але рідних людей ніколи не забував. Навідувався в гості кілька разів на тиждень. Бідолашним стареньким тепер і поговорити ні з ким: їхні діти зникли з їхнього життя так, ніби їх ніколи й не було. Віддали перевагу поганій компанії і кримінальним розвагам.
– Синочку, ти для нас єдина надія. Он який виріс. Піклуєшся про мене і Богдана. Забезпечуєш нас, – казала тітка Олена, міцно мене обіймаючи.
Я не пам’ятав своїх рідних батьків, але називати названих мамою і татом так і не зміг. Їм, мабуть, прикро, але вони ніколи не змушували мене йти на цей крок і переступати через власні почуття.
Якось одного дня на порозі мого дому з’явилася жінка. Виглядала вона просто жалюгідно: одягнута у якесь лахміття, яке жахливо смерділо алкоголем. Я поглянув у її очі і одразу зрозумів, хто вона.
– Синочку, може прихистиш мати на старості літ?
– Яка ж із тебе мати? Ти мене покинула.
– Але зараз я тут, – сказала жінка, сподіваючись, що я зможу її пробачити.
– Я тебе не знаю, і знати не хочу. Тобі краще піти. Хоча ні, зачекай хвилину! Ось тобі пакет з бубликами. Думаю, ти знайдеш собі затишне місце на вокзалі.
Чимало людей назвали б мій вчинок справжнісінькою помстою, але я так не думаю. Просто настає час, коли кожен має платити за свої помилки, от і моїй матері доведеться.
Я пригадав собі, що мої батьки хотіли поїхати на дачу. У мене звільнився день, тож я сам вирішив їх відвезти.
– Мамо, тату, ви готові? Я вже на вас чекаю.
Але у відповідь старші люди не відповіли й слова. Вони намагалися приховати від мене свої сльози радості, бо щойно пережили момент, якого чекали усе своє життя.
Чи правильно хлопець вчинив з власною матір’ю?
Чи змогли б ви її пробачити?
