Мене все життя виховувала лише мама. Тата я не пам’ятала. Вони доволі швидко розлучилися після мого народження. Мама розповіла, що тато працював на будівництві, де захопився алкоголем. Власне це й стало причиною розпаду сім’ї.
Декілька разів чоловік навідувався в гості, але потім буквально забув про моє існування. Він багато років не виходив на зв’язок і ніколи не виплачував аліментів.
Для того, щоб забезпечити мене всім необхідним, мамі довелося багато працювати. Завдяки її старанням я виросла в достатку. Мене ніколи не тривожила відсутність повноцінної родини.
Після закінчення школи я вступила в університет і переїхала в інше місто. Згодом там влаштувалася на роботу, познайомилася з майбутнім чоловіком і оселилася. Через рік після весілля у нас народилася донечка. Для мами вона була єдиною онукою, адже та більше не виходила заміж і увесь цей час була одна.
Якось мама приїхала до мене в гості. Ми разом з малечею вибралися на прогулянку. У парку до нас підійшла незнайома жінка. Мама почала з нею розмовляти, а я з донькою ненадовго відійшла. У суть розмови не вслухалася. Виявилося, що незнайомка була сестрою мого рідного батька. “Тітка” не мала бажання спілкуватися зі мною чи з моєю дитиною. Проте вона вважала за потрібне розповісти моїй матері, що її брат зараз опинився на вулиці. Він продав квартиру, в якій ми колись жили, а всі гроші спустив на розваги та алкоголь.
Скажу відверто, що ця історія не викликала у мене жодного співчуття. У моїй душі була байдужість. Можливо, звучить жорстоко, але така правда. Зрештою, чому я маю хвилюватися через людину, яка ніколи не цікавилася мною? Татові була байдуже на нас з мамою, хоча він прекрасно знав, де нас знайти і як з нами зв’язатися. Саме тому у моєму серці немає до нього жалю. На мою думку, він сам винен у всіх своїх негараздах.
Мені шкода маму, яка після почутого не могла знайти собі місця. Вчора я застала її зі сльозами на очах:
– Доню, ми маємо йому якось допомогти.
– Що? Чого б це? Чому я маю робити щось для практично незнайомого чоловіка? Так, він дав мені життя, але назвати це заслугою важко…
– А ти подумала, який ти подаєш приклад свої доньці? – не вгавала вона.
Ці слова змусили мене задуматися. Можливо, в цій ситуації я не права?
А як би ви вчинили на місці дівчини? Чи варто допомагати батькові, який ніколи не цікавився життям власної дитини?
