Ми ніяк не могли заснути в суботу. Сусіди щось голосно святкували. Панельний будинок – тепер я сповна відчув всі його мінуси. Моя дружина говорить мені: “Піднімися до них”. Та не потрібно відповідаю, можливо святкують день народження. Нехай раз в рік відпочинуть по повній.
Ми накрилися ковдрами, але нічого не допомагало. Цієї ночі ми майже не поспали.
Зранку музика стихла. “Нарешті – подумав я, зайшовши на кухню, тепер і нам можна розслабитися”.
І тут пролунав зверху жіночий голос: “Хто виключив музику? Включай!”.
Слідом на кухню зайшла моя дружина: “І що будемо робити? Я більше так не можу”.
Чесно скажу: мені було страшно йти до них, а раптом, там якісь бандити. Телефонувати в поліцію? Вже не ніч, шуміти можна. Я вирішив зателефонувати старшому по будинку. Той мені пояснив, що квартиру орендують. Раніше тут жили тихі та спокійні люди, але тепер в’їхали нові квартиранти, нічого вдіяти не можна.
Не було інакшого варіанту – я вирушив вгору по сходах. Приблизно десять хвилин мені не відкривали двері, через музику вони не почули, як я стукав у двері. Нарешті до мене вийшов хлопець у спортивному костюмі з пляшкою пива в руках:
– Що ти хочеш?
– Можна трішки тихіше?
– Та пішов ти!
І грюкнув дверима.
А що я міг зробити? Я з такими людьми не можу знайти спільної мови. А внизу мене чекала дружина, яку ще з ночі почав мучити головний біль.
Я спустився на свій поверх і вирішив постукати до свого сусіда по майданчику. Дядя Микола жив в цьому будинку ще з самого початку. Йому нещодавно виповнилося 65 років, хороший та привітний чоловік, три рази на день гуляє зі своєю старенькою собачкою. Ми завжди з ним були в хороших стосунках, часто говоримо, коли бачимося.
– Доброго ранку! – кажу. – Хочу порадитися.
І розповів про все.
– Я все зрозумів – відповідає дядько Микола. – Ну що ж, давай до них заглянемо.
– Куди?
– До них.
– Так вони нас зараз хіба що пошлють.
– А це ми ще глянемо.
І ми знову дзвонимо у двері. Відкриває той же, нахабний, з пляшкою:
– Ну, що на цей раз?
– Музику виключи! – каже дядя Микола.
– Йди, звідки прийшов, діду!
І раптом, дядя Микола завдає удар. Хлопчина одразу відлетів в коридор, а пляшка вислизає з його рук.
Я був приголомшений. Починаю розуміти, що зараз нам буде гаплик. А дядя Микола спокійно заходить в квартиру і говорить мені:
– Ти тут постій.
І крізь дверний отвір я спостерігаю кіно.
З кімнати вийшло двоє. Дядя Микола одразу і з ними впорався. Обоє впали. Взяв він табуретку і рушив далі. Лисий, він був схожий на актора Брюса Вілліса.
Вискочив ще один, здоровань. Бац, бац! – лежить.
Вибігла з іншої кімнати якась блондинка і почала несамовитим голосом кричати: “Рятуйте, вбивають”.
Дядя Микола їй, спокійно: “Ти не кричи, а йди краще музику виключи”.
Вже через декілька секунд панувала тиша і лежало троє на підлозі.
Дядя Микола вийшов до мене в коридор і грізно сказав всім:
– Щоб більше ви не шуміли. Бо я прийду до вас ще раз!
Ми спустилися на наш поверх. Я здивовано дивився на дядю Миколу. Серйозно, нічого подібного я раніше не бачив.
Дядя Микола посміхнувся:
– А з ними по-інакшому не можна було. Все, мені потрібно йти з собакою гуляти.
Після цього випадку, я одразу зателефонував старшому по будинку і запитав: а хто взагалі, наш дядя Микола?
Той розсміявся:
– Микола? Пенсіонер. А за радянських часів колись був військовим. Але більше нічого нам не розповідав.
Сусідів тепер взагалі не чути, завжди вітаються зі мною в ліфті. А хороший дядько Микола собі спокійно продовжує вигулювати собачку по три рази на день.
А вам сподобалася історія?
