Робота на городі не була для мене шоком. Я знала, що це таке і як там слід працювати. Колись ми з чоловіком мали власний дім. Поруч і ділянка землі була. Тому я вміла все. Свекрусі я також допомагала. І грядки полола, і садила все, і полола, і потім навіть урожай збирала. Допомагала і з солінням. Огірки, помідори, варення, салати – усе могла закрутити і в підвал до зими відкласти. У мене, до речі, все своє і було. Ніколи не доводилося просити.
Подібна праця є напрочуд важкою і займає багато часу. Про сили вже й не кажу. Хто пробував, той знає. Тож я могла б із чистою совістю не допомагати свекрусі. У неї своя донька є. От її обов’язки я чому переймала на себе. А в тієї, бачите, манікюр. І справ багато. До мами вона не приїде. На город не піде.
Орися Степанівна терпіла. І слова дочці не сказала. Але смиренно кожної зими надсилала їй кілька баночок із солінням. Моїми руками закручених. Увесь цей абсурд тягнувся кілька років.
Два роки тому ми з чоловіком продали власний дім разом із ділянкою. Були змушені. Переїхали на квартиру, а тут, самі розумієте, городу немає. Уже своїм добром не похизуєшся. Втім, ми частенько їхали до матері мого чоловіка. Там і наробитися встигали.
Але одного дня все припинилося. Спочатку почало відходити саме, а потім і я була проти. Навіть чоловікові заборонила їхати додому і щось робити там. Мушу зазначити, що плати зі свекрухи я ніколи не брала, а працювала понаднормово. Там хороші гроші були б, повірте.
Але Орися Степанівна жила геть за іншими принципами. Одного разу, коли мені дуже захотілося закруток і я попросила в неї баночку, та відповіла, що дасть тільки за гроші. Візьме, звичайно ж, менше, аніж на ринку, бо ми таки одна сім’я, але баночки обов’язково треба було повернути. Ну як без цього?
Я й не знала, що відповісти. Було абсурдно чути про оплату своєї ж праці. Виходить, я їй все насадила, зібрала, приготувала, а тепер і права на це все не маю. Тільки за гроші.
То був перший раз, коли я щось у когось просила. А тим більше у свекрухи. І, не повірите, останній. Відтоді я збагнула, що твою працю цінувати ніхто не збирається. Якщо ти сам себе не пожалієш, то ніхто цього не зробить. Чоловік також був неприємно здивований такою заявою матері. Але геть не знав, що їй відповісти. Я попросила взагалі нічого їй не казати. Думаю, тут і так усе ясно було.
Коли знову настав сезон посіву, то про те, щоб їхати до свекрухи, не було навіть мови. Ми й не збиралися. Це, звичайно ж, дуже обурювало жінку. Вона всім довкола жалілася, які ми невдячні та безсовісні. Ну так, безсовісні, бо не хочемо задарма допомагати.
Подібне дуже обурило сестру мого чоловіка. Вона аж до мене подзвонила і влаштувала цілу сцену. Пояснювала, яка свекруха немічна і як потребує нашої допомоги.
– Ми своє відпрацювали. Тепер твоя черга. Про твою ж матір говоримо.
Чоловік зі мною, на щастя, цілком погоджувався. Навіть пообіцяв, що цього разу ми будемо допомагати винятково моїй мамі. Та хоча б грошей взамін не вимагатиме. Навпаки. Сама ще допоможе, чим зможе, навіть якщо просити не будемо.
Ні, я зі свекрухою не розсварилася. Усе у нас нормально. Тільки не допомагаємо більше одна одній, бо все має свою ціну.
Як часто навідуєте своїх батьків?
Чи працює така фінансова система у Вашій родині?
