Ми з чоловіком маємо власний бізнес, мережа ресторанів у центрі міста. Але не потрібно думати, що нам все далося так легко. Пам’ятаю, як у нас не було грошей на продукти чи проїзд у трамваї, жили у старенькій однокімнатній квартирі з тарганами. Але зараз наша мрія здійснилася – багато людей з самого ранку приїжджають до нас, щоб відвідати найсмачніші страви у місті. Думаєте, що ми щасливі люди?
Ні. Ох, що ж я таке говорю, адже ми будували бізнес з нуля та у бідності, а зараз можемо собі багато чого дозволити! Ні, не у грошах щастя. У нас є син Миколка. Вже 10 років він перебуває в інвалідному візку. Хлопчик розумний, навчається дистанційно на одні дванадцятки! Йому все легко дається – англійська у нього на високому рівні, математику розуміє та вірші швидко запам’ятовує. Ми найняли для нього найкращих вчителів, щоб той навчався вдома. Спочатку син відвідував шкільні заняття, але однокласники, на жаль, знущалися та кривдили.
Звісно, що ми часто могли затриматися на роботі до пізна, розробляли нове меню, планували ремонт та проводили співбесіди з новим персоналом. А жінка, у якої дитина вже досить довго прикута до візка, мене зрозуміє. Для сина потрібний спеціальний догляд, харчування та фізичні вправи. Також двічі на тиждень відвозимо його на іподром, кажуть, що коні допомагають трішки розвинути моторику. Та і Миколка дуже щасливий – друзів нема, але є такі благородні та сильні тварини поруч. Коли він займається, я дивлюся на нього та плачу.
Досить довго не могли знайти няню. Хтось відмовлявся, адже боявся брати на себе таку відповідальність. Деякі нам не подобалися своєю поведінкою – не викликають довіри. Бували жінки, але вони на довго не затримувалися. А для сина це був стрес – нас нема поруч, а біля нього постійно якась незнайома людина. Важко було. Однак, один зимовий вечір перевернув все наше життя з ніг на голову.
Тоді була пора новорічних корпоративів, тому ми з чоловіком майже жили у ресторані. А тоді, як на зло, почалася хурделиця. Ми їхали після чергового свята додому повільно, щоб не створювати аварійну ситуацію. Бачу – на зупинці сидить старенька бабуся, одягнена у легеньку курточку та навіть рукавичок не мала чи шапочки. Попросила чоловіка зупинитися, адже мені так шкода її стало!
– Бабусю, тут вже жоден автобус не курсує, година пізня. Та і сніг такий, що ледь проїхати можна. Дарма ви чекаєте! – каже чоловік.
– Та я не чекаю нічого, чоловіче. Сиджу, бо не маю куди йти. Рідна донька вигнала з хати, навіть не дала жодного одягу з собою. Так що я тут сиджу і чекаю на якесь диво.
По моїй щоці пробігла скупа сльоза. Чоловік швидко зняв своє пальто й накрив жінку, а я одягла на її старі, тремтячі руки свої рукавиці. Ми перезирнулися. Одразу зрозуміли, що це знак, не можемо стареньку залишитися на дворі, ось так ще загине вона.
– А ми тут шукаємо няньку для нашого сина, ви не хочете працювати у нас? Не хвилюйтеся, ви будете жити у нас та харчанням ми забезпечимо – кажу я тремтячим голосом. Ні, то було не від холоду, а від сліз. Боялася, що бабуся відмовиться.
Звісно, що спершу пані Ніна відмовлялася. Здається, що вона нас трішки боялася – незнайомі люди пропонують їй поїхати додому і жити. Досить підозріло та насторожує. Однак, через 5 хвилин наших благань та розмов здалася.
По дорозі додому ми купили Ніні Петрівні теплого чаю та свіжу булочку. Виявилося, що у неї двоє дітей. Чоловік загинув ще до їх народження, а батьків не було, адже двоє росли у дитячому будинку. Ось так вона на своїх плечах підіймала донечку та сина, нічого для них не жаліла. Добре, що був дах над головою – двокімнатна маленька квартира. Згодом діти виросли та вирішили своє особисте життя влаштувати. Донька одружилася одразу після школи та народила двійнят, а потім ще син привів додому вагітну невістку. Бабуся спала на розкладачці на кухні. Діти часто лаяли матір та змушували віддавати пенсію, мовляв, для рідних онуків треба. А от сьогодні вирішили, що їм не потрібний зайвий рот, і так людей багато у хаті, тому вигнали її геть. Навіть не дали шапочку чи теплого шалика.
Слухала цю історію та не могла стримати сліз. А син одразу полюбив бабцю. Вона колись працювала вчителькою, так що швидко знайшла підхід до сина. Робила з ним уроки, гуляла у нашому дворі – весь час були разом. Ми вже почали всі називати жінку не пані Ніна, а бабуся. Здається, що за такий короткий проміжок часу вона стала членом нашої родини. Спершу я боялася, що через такий вік вона не зможе так активно проводити час з Миколкою, але насправді бабуся була моторніша за нас всіх!
Ось так минув рік. На календарі було 31 грудня. Пам’ятаю, що заходжу додому з чоловіком після важкого робочого тижня і не можу повірити власним очам – Миколка повільним кроком ступає до нас та несе подарунок. Тоді ми всі разом плакати від щастя. Ось воно – справжнє новорічне диво! Зараз син разом з бабусею грає у футбол, їздить на обласні олімпіади та досі займається кінним спортом.
Одного разу до нас прийшли незнайомі мені люди. Спершу здалося, що це якісь п’яні безпритульні. Виявилося, що то діти баби Ніни. Я їх навіть на поріг не хотіла пускати, казала, що зараз на них собаку спущу. Та бабуся попросила не проганяти їх. А дітки прийшли просити пробачення у неї та благали повернутися.
– Я вам пробачаю. Але ось моя родина. Я тут живу і ніколи їх не покину, – спокійно сказала бабуся Ніна та закрила двері. Я міцно обійняла стареньку, а та засміялася.
На вашу думку, Ніна Петрівна сказала правильні слова своїм дітям, які прийшли до неї?
