Дзвінок у двері розірвав тишу так, ніби хтось ударив кулаком по стіні. Я витерла руки об рушник і глянула в вічко — на сходах стояв чоловік з дорожньою сумкою, а трохи позаду, притиснувши телефон до вуха, нервово переступала з ноги на ногу знайома постава.
Вася.
Він не подзвонив заздалегідь. Він просто… приїхав.
Я ще не встигла відчинити, як у мене в кишені завібрував телефон. На екрані — “Мама”.
— Ну що, ти вже відкрила? — голос у трубці був такий, ніби я запізнилась із чимось життєво важливим. — Не тримай його там, він з дороги.
Я притисла плечем телефон і глянула на замок. Ключ у дверях не повертався — він у мене в руці, але наче став важчим.
— Мамо, — сказала я тихо, щоб син у кімнаті не почув, — ви ж навіть не спитали, чи ми вдома.
— А що питати? — вона відрізала. — Ти старша. Це твій обов’язок. На перший час. Він же ж не на вулиці ночуватиме.
Вася у вічко підняв очі, ніби відчув, що я дивлюсь. Посміхнувся куточком губ і поправив лямку сумки. Впевнено, як завжди.
Мені згадалась кухня в нашому старому домі: мама стоїть біля плити, я в руках тримаю обручку, а вона навіть не повертається.
— Як розуму не маєш — то біжи заміж, — кидає через плече. — Але потім назад не прибігай.
Я тоді ковтнула й сказала: “Я не прибіжу”. І сама собі не повірила, бо руки тремтіли.
Того ж тижня ми з Вадимом сіли в автобус — валізи скрипіли замками, а тато на прощання навіть не обійняв. Стояв, засунув руки в кишені й дивився повз нас, ніби на розклад.
— У чужу країну надумала? — сердито сказав він уже на зупинці. — Як припече — не вертайся.
Мама тільки стиснула губи: “Сама вибрала”.
Вадим у дорозі мовчав, але час від часу накривав мою долоню своєю — коротко, без слів. Це було єдине, що тримало мене в купі.
У Литві спочатку пахло чужим під’їздом і кавою тітки Вадима. Вона говорила швидко, сміялась голосно і носила нам у кімнату тарілки так, ніби ми були не гості, а свої. Ми спали на розкладному дивані й складали гроші в конверт під матрацом — кожен євро мав вагу.
За два місяці зняли маленьку квартиру. Вадим прийшов з роботи з вицвілою бейджик-стрічкою на шиї й сказав:
— Є.
Він не стрибав від радості, просто налив собі води й випив одним ковтком, як після бігу. А я раптом засміялась — так, ніби мені дозволили дихати.
Потім тест з двома смужками лежав на раковині, а я стояла, тримаючись за край ванни, і не могла вирішити: плакати чи сміятись. Вадим зайшов, побачив і не сказав нічого. Він просто сів на підлогу поруч і притулився лобом до моїх колін — як хлопчик, який нарешті повернувся додому.
Коли народився син, я знімала з нього маленьку шапочку і думала: “Мама б зараз…”. Я натиснула відеодзвінок. Раз. Другий.
На екрані спершу — стеля. Потім мамине обличчя з холодним світлом у очах.
— Покажи, — сказала я, і голос у мене зірвався, — подивись, який він…
Вона відвела телефон убік, ніби їй підсунули щось неприємне.
— Я зайнята, — буркнула. — Потім.
“Потім” так і не настало.
Минали роки. Ми звикли жити самі: я вийшла на роботу, син пішов у садок, у нас з’явився свій ритм — ранковий чай, дитячий рюкзачок, мої ключі від машини на гачку. Коли підписували кредит на квартиру, Вадим тремтів не від страху — від відповідальності. Я бачила це по тому, як він довго виводив свій підпис, ніби від нього залежало, чи впаде стеля.
І в той самий час там, удома, Вася жив так, наче світ для нього — сервіс.
Мама якось кинула в розмові:
— Ми йому машину взяли. Бо хлопцеві треба.
Я мовчала. Не тому, що мені було заздрісно. Просто в голові промайнуло: “А мені що треба було, коли я їхала з однією валізою?”
Потім вона ж, з таким самим спокійним тоном, повідомила:
— Та він її… програв. Ну, з ким не буває.
Від слова “програв” у мене піднявся холод по спині, ніби знову стою на тій зупинці і чую: “Не вертайся”.
І ось тепер — Вася за моїми дверима, на чужих сходах, але з тією ж впевненістю, з якою колись у дитинстві тягнув з моєї тарілки найкращий шматок і сміявся: “Я ж менший”.
Телефон у мене в руці знову ожив.
— Він у вас поживе, — сказала мама повільно, наче пояснювала дитині. — Ви ж уже влаштувались. А йому треба почати. Він роботу знайде.
Я глянула на вічко. Вася стукав уже другою рукою, нетерпляче, ніби це не він проситься, а його змусили чекати.
— І скільки “на перший час”? — запитала я.
— Ну що ти починаєш? — мамин голос став твердішим. — Не дріб’язкуй. Поки стане на ноги.
— Мамо, — я відчула, як у мене стискаються пальці на телефоні, — у нас однокімнатна. Дитина. Кредит. Робота. Ми не готель.
На сходах Вася щось сказав комусь за дверима — я не розчула, але по руху губ було видно: “Відкривай”. Він нахилився до дверей, ніби зараз просто зайде.
— То що, ти хочеш, щоб він на вокзалі ночував?! — мама підвищила голос. — Ти взагалі чуєш себе? Ти сестра!
В кімнаті за спиною скрипнула підлога — син вийшов у коридор, в руках тримав машинку і сонно кліпав.
— Мам, хто там? — прошепотів він.
Я затулила рукою динамік і сіла перед ним навпочіпки.
— Ніхто, зайчику. Йди до тата.
Він глянув на двері, на моє обличчя і, не питаючи більше, пішов. Тільки машинка впала й дзенькнула об підлогу — маленький звук, але такий, ніби щось остаточно тріснуло.
Я піднялась і знову притисла телефон до вуха.
— Я не відкрию, — сказала я.
У трубці на секунду стало тихо, так тихо, що я почула, як Вася ззовні вдихає і видихає, чекаючи.
— Ах так… — мама вимовила це так, ніби я щойно зробила щось брудне. — То слухай: у мене більше немає дочки. Є тільки син. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — відповіла я і не впізнала свій голос — він був рівний, чужий.
Вася за дверима перестав посміхатись. Він нахилився ближче до вічка, ніби хотів заглянути мені прямо в очі через метал.
— Ти серйозно? — сказав він уже вголос, не в телефон, а в двері. — Ти шо, рідна? Відкривай. Мені ж треба десь бути.
Я не відповіла. Просто повільно провернула засув.
Не щоб відчинити — щоб замкнути зсередини на другий замок.
Потім зняла маму з виклику й поклала телефон екраном донизу на тумбочку. На сходах ще хвилину шаруділо: сумка, кроки, тихе матюкання Васі, його важкий видих.
Далі стало тихо.
Я опустилася на коліна, підняла з підлоги дитячу машинку й поставила її рівно на поличку біля ключів.
