Двері в мами під’їзді скрипнули так голосно, ніби хтось навмисно хотів зупинити мене на сходах. Я притиснула пакет з еклерами до грудей, піднялась на поверх — і ще до того, як постукати, побачила у вікні кухні жовтий квадрат світла. Встигла. До відключення — трохи більше години.
Мама відчинила швидко, навіть не запитала “хто там”. На ній був фартух, руки пахли цибулею і мелісою. — О, прийшла… заходь, доню. Я якраз чай поставила. Ти ж любиш, щоб гарячий.
Я поставила еклери на стіл, ніби це був не десерт, а якийсь доказ, що я не з порожніми руками. — Твої улюблені, — сказала я, і одразу подумала: “А що ще? Що ще можна принести людині, якій не потрібні ані помади, ані сережки, ані нові туфлі… коли їй потрібен хтось живий у квартирі?”
Мама мовчки посунула до мене чашку. У чайнику щось тонко дзенькнуло — кришка, чи ложка, чи нерви.
Вона дістала з шухляди альбом, той самий, у якого краї вже стерлись, як у старої книжки. — Дивись. Ось ти… тут ще така дрібна. Перший дзвоник. Пам’ятаєш?
Я нахилилась. На фото — я, в білих бантах, з букетом, що перекриває половину тіла. — Пам’ятаю, — усміхнулась я. — Я тоді не бачила дороги через ті айстри. Думала, вчителька мене просто за руку потягне й поставлять куди треба.
Мама перевернула сторінку різко, ніби боялась зависнути. — А тут… — вона затримала пальці на знімку. — Мурчик. Наш пухнастий.
— Я колись була впевнена, що то татовий капелюх ожив, — сказала я і відчула, як десь під ребрами щось ворухнулось. Не болем. Порожнечею, що не зникає, а тільки міняє форму.
Мама кивнула й не усміхнулась. Вона просто далі гортала — сторінка за сторінкою, короткими рухами, наче листала календар, де вчора ще було “він”, а сьогодні вже рік як “нема”.
На кухні було тепло, але мамині долоні — холодні. Вона гріла їх об чашку і все одно тремтіла, хоча в кімнаті не було протягів.
— Знаєш, що найгірше? — раптом сказала вона, не дивлячись на мене. — О сьомій я дивлюсь на годинник… і мозок мені підсовує той самий звук. Ключі. Як він повертає замок. Я вже… вже накриваю. Автоматично. Ставлю тарілку. Деруни… або ті голубці, що він любив, з картоплі. А потім…
Вона не договорила. Просто відсунула від себе альбом і повернула голову до холодильника. Там висіла фотографія — вони з татом, молоді, з однаковими смішними куртками, і він чомусь сміявся так, ніби йому в житті не боліло нічого.
Я підвелась, зробила вигляд, що поправляю серветки, бо якщо просто сидіти — в горлі з’являється вузол, а я не хотіла, щоб мама знову бачила мої мокрі очі. Вона і так вже трималась на одному тільки “не показувати”.
— Я завтра можу з тобою кудись вирватись, — сказала я, ніби між іншим. — В кіно… або хоч у кав’ярню. Там у нас біля площі нову відкрили.
— Та навіщо… — мама махнула рукою так, ніби відганяла не ідею, а муху. — Ти втомлена після роботи. У тебе ж своя сім’я.
“Своя сім’я”, — подумала я і ковтнула, бо це слово сьогодні звучало як крихке скло.
Ми посиділи ще трохи. Мама нарізала лимон такими тонкими скибками, що вони світилися, як монетки. Я розповіла їй дрібниці з офісу — хто що сказав, хто на кого образився — лише б у квартирі було людське. Лише б не чути, як тиша у мами вміє ставати голосною.
О дев’ятій лампа над столом моргнула, ніби попередила, і погасла. Кухня одразу змінилась — ніби хтось зняв з неї шкіру тепла. Мама запалила свічку. Полум’я хиталось, і її обличчя ставало то молодим, то старим.
— Ну, — я підвелась, намацуючи пальто, — мені пора. У мене якраз має включитись скоро.
В передпокої я довго шукала ключі, хоча вони були в сумці на видному місці. Просто не хотілось виходити в темний під’їзд. Просто хотілось, щоб мама ще секунду не була сама.
Я дістала з гаманця гроші й сунула їй у долоню, стискаючи пальці, щоб вона не встигла віддати назад. — Мамо, візьми. Хоч щось. Купиш собі курточку нормальну… або продуктів. Не сперечайся, добре?
Вона стиснула купюри так, наче це була не допомога, а чиясь рука. — Ти… — вона проковтнула слово, — почекай. У мене теж є для тебе.
І пішла до шафи. Я чула, як рипнула дверцята, як вона обережно пересунула речі. Потім повернулась із невеликою коробкою, загорнутою в червоний папір, перев’язаною сріблястою стрічкою. В темряві стрічка блиснула, як лезо.
— Це що? — я не втрималась від усмішки, бо мама виглядала винною, як дитина.
— Подарунок. Тільки… відкривай акуратно.
Я розв’язала стрічку. Папір зашурхотів голосно, занадто голосно для темної квартири. В коробці була рамка на три фото.
Перше — ми втрьох біля моря: тато стоїть так, ніби заслоняє нас від вітру, мама сміється, у мене волосся лізе в очі. Друге — мій випускний: медаль, сукня, я ще не знаю, як швидко минає “все попереду”. Третє — весілля: ми в церкві, тато тримає мене за руку, а мама плаче так щиро, ніби вперше дозволила собі бути слабкою.
Я стояла з рамкою в руках і не могла сказати нічого одразу. Бо у мене ніби забрали повітря.
— Де ти… — я видихнула. — Де ти їх взяла?
— Та я перебирала фотографії, — мама знизала плечима, ніби це дрібниця. — І ти ж казала… що після ремонту у вас стіни голі. Я подумала… хай хоч щось буде. Щоб… — вона різко замовкла, й замість слова зробила крок ближче і просто поправила мені комір пальта, як у дитинстві.
Я обійняла її міцно, так, що рамка вперлась мені в ребра, і прошепотіла: — Дякую.
Вона не відповіла. Просто кілька разів провела долонею по моїй спині — коротко, швидко, ніби боялась, що я передумаю і залишусь, і тоді їй знову доведеться звикати до самотності.
Я бігла сходами вниз, тримаючи рамку, як щось крихке й живе. У вулиці було темно, ліхтарі зникали цілими кварталами. В транспорті люди мовчали — кожен зі своєю темрявою. Я дивилась на фото під тьмяним екраном телефона і ловила себе на тому, що посміхаюсь, а губи тремтять.
Двері в нашу квартиру відкрились важко — замок знову заїдав після ремонту. Я зайшла й одразу почула з кухні різкий голос: — Нарешті. Ти де була?
Мирон стояв біля столу. Світло вже було, і лампа била прямо в очі, роблячи його обличчя чужим, різким. На стільці лежала його куртка, напівзастібнута — ніби він з самого початку готувався піти.
— У мами, — я намагалась говорити спокійно. — Я ж казала, що заїду. Там світло відключають…
— Ага, у мами, — він хмикнув. — Знову занесла їй щось? Грошики? Подарунки?
Я зняла пальто, поставила рамку на комод і тільки тоді подивилась на нього. — Це моя зарплата. Я сама заробляю. І я не “занесла”, я просто…
— Просто що? — перебив він. — Просто викидаєш! А в нас кредит за ремонт висить! Ти пам’ятаєш, чи тобі там меліса мозок розм’якшила?
Він зробив крок ближче, рукою відсунув стілець так, що той скрипнув по плитці.
— Вона ж не бідна, — продовжив він. — У неї квартира… та, батькова. Вона здає її і має гроші. А ти граєшся в “рятівницю”. В родину б так вкладалась.
Я мовчала. Не тому, що не було слів. Слів було забагато. Але я дивилась на рамку на комоді: тато, мама, я. Три фото, три моменти, де ми ще були “втрьох”. І ця рамка стояла тепер у нашій квартирі, у нашому світлі — і ніби випромінювала присутність того, кого Мирон називав просто “квартира”.
— Ти ще скажи, — Мирон підвищив голос, — що завтра повезеш її в спа чи на море, бо їй “самотньо”! А в мене, значить, не самотньо? Я тут для кого все це тягну?
Він не чекав відповіді. Різко розвернувся, пішов у кімнату і вже через хвилину повернувся з валізою. Колесики гриміли об поріг, як кістки по сходах.
— Я поїду до батьків, — кинув він, натягуючи куртку. — Мені треба подумати, як жити з людиною, у якої мама завжди на першому місці.
Я не стала ставати в дверях. Не стала тягнути його за рукав. Просто мовчки відійшла, щоб він міг пройти. Він зачепив плечем тумбу, але навіть не вибачився. Двері грюкнули так, що рамка на комоді ледь не впала.
Я зловила її рукою в останню мить.
Поставила рівно.
І, не вмикаючи більше світла, підсунула рамку ближче до стіни — щоб вона стояла міцно, не хиталась, не падала від чужих різких рухів.
Свічки вдома не було, але мені раптом здалося, що в кімнаті стало тепліше — не від лампочки.
Я сіла на підлогу біля комода, притулилась спиною до холодного дерева й довго дивилась на третє фото.
На ньому тато тримав мене за руку так, ніби знав: колись я залишусь без його голосу, але не маю залишитись без опори.
Я провела пальцем по склу, витерла невидиму порошинку — і залишила рамку стояти в тиші.
