Мій чоловік подає мені каву в ліжко вже тридцять років. І все це – після того, як він мені зрадив.
Ми познайомилися в інституті. Я була найкрасивішою дівчиною на курсі – не хвалюся, просто так казали всі. Сашко був під стать: розумний, вихований, за ним бігала половина факультету. Ми одразу звернули увагу один на одного.
Закохалися швидко. На другому курсі оголосили батькам, що одружуємося.
– Доню, може, почекаєте хоча б рік? – просила мама.
– Не рано? – запитав батько Сашка.
– Не рано, – відповів він твердо. – Згадай себе. У скільки років я народився?
Крити батькам не було чим. Зіграли весілля.
Жили в моїх батьків. Мама одразу закохалася в зятя. Він умів усе – і полагодити, і прибрати, і приготувати так, що пальчики оближеш. Ми з мамою на кухні були слабкі. Я могла зробити хіба яєчню. Сашко готував із задоволенням, особливо коли його хвалили.
– Бережи його, – казала мені мама. – Твій чоловік – діамант, один на мільйон.
Я кивала. Але особливо не турбувалась ні про кухню, ні про господарство. Навіщо, якщо він усе робить краще?
Народила сина. Сашко підробляв ще зі студентських років – чергував у лікарні, щоб не сидіти на чужій шиї. Я приймала це як належне.
Він іноді зауважував:
– Оля, ну помий хоча б посуд. Мама втомлюється.
Я посміхалася. І він одразу м'якшав. Я вміла так робити.
Потім я помітила, що він став якийсь далекий. Частіше затримувався на чергуваннях. Мама звертала увагу:
– Не подобається мені, що він так часто чергує.
Я відмахувалась. Думала – втомлюється, у нас маленька дитина, робота, навчання.
Одного вечора він зібрав речі.
– Сашо, ти жартуєш? – я не вірила своїм очам.
– Ні, – сказав і вийшов.
Як виявилося, на роботі була медсестра. Трохи старша, жвава, дуже господарська. Годувала його на чергуваннях, завжди щось смачне приносила. Близькість не забарилася.
Я ридала. Мама ходила до них розмовляти. Про що говорили – не знаю досі. Але він повернувся.
– Мамо, не треба було цього робити, – сказала я.
– Треба, доню. Повір мені.
Я вибачила. Насилу. І тільки тому, що мама просила.
Але щось у мені зламалося. Я сказала собі: добре. Він працює, заробляє, готує – це його. Я буду красивою і коханою. І жодних поступок.
Так і повелося. Він балував мене, возив відпочивати, купував одяг. Готував щодня. Подавав каву в ліжко. А я приймала. Я ніколи не казала вголос, що це – моя відплата за зраду. Але це була вона.
Якось я розповіла йому зі сміхом, як на курсах підвищення кваліфікації за мною бігали всі – від молодих лікарів до сивих професорів. Він змінився в обличчі. І почав старатися ще більше.
Колеги вважали, що я ним маніпулюю. Може, й так. Але я його любила. Просто образа не відпускала.
Тепер ми вдвох. Діти в інших містах, онука за кордоном. Обидва працюємо, обидва затребувані. На дачі я відпочиваю – він косить, крутить у сараї, городить. Кухня – повністю його. Я можу зробити бутерброди. Максимум.
Він досі подає мені каву в ліжко.
Скажете – пощастило? Напевно. Тільки ось чомусь, коли я це все розповідаю, люди не заздрять. А задумуються.
Як ви вважаєте – це любов, відплата чи просто звичка, яку обидва прийняли як норму?
