Мій чоловік подає мені каву в ліжко вже тридцять років.

Мій чоловік подає мені каву в ліжко вже тридцять років. І все це – після того, як він мені зрадив.

Ми познайомилися в інституті. Я була найкрасивішою дівчиною на курсі – не хвалюся, просто так казали всі. Сашко був під стать: розумний, вихований, за ним бігала половина факультету. Ми одразу звернули увагу один на одного.

Закохалися швидко. На другому курсі оголосили батькам, що одружуємося.

– Доню, може, почекаєте хоча б рік? – просила мама.

– Не рано? – запитав батько Сашка.

– Не рано, – відповів він твердо. – Згадай себе. У скільки років я народився?

Крити батькам не було чим. Зіграли весілля.

Жили в моїх батьків. Мама одразу закохалася в зятя. Він умів усе – і полагодити, і прибрати, і приготувати так, що пальчики оближеш. Ми з мамою на кухні були слабкі. Я могла зробити хіба яєчню. Сашко готував із задоволенням, особливо коли його хвалили.

– Бережи його, – казала мені мама. – Твій чоловік – діамант, один на мільйон.

Я кивала. Але особливо не турбувалась ні про кухню, ні про господарство. Навіщо, якщо він усе робить краще?

Народила сина. Сашко підробляв ще зі студентських років – чергував у лікарні, щоб не сидіти на чужій шиї. Я приймала це як належне.

Він іноді зауважував:

– Оля, ну помий хоча б посуд. Мама втомлюється.

Я посміхалася. І він одразу м'якшав. Я вміла так робити.

Потім я помітила, що він став якийсь далекий. Частіше затримувався на чергуваннях. Мама звертала увагу:

– Не подобається мені, що він так часто чергує.

Я відмахувалась. Думала – втомлюється, у нас маленька дитина, робота, навчання.

Одного вечора він зібрав речі.

– Сашо, ти жартуєш? – я не вірила своїм очам.

– Ні, – сказав і вийшов.

Як виявилося, на роботі була медсестра. Трохи старша, жвава, дуже господарська. Годувала його на чергуваннях, завжди щось смачне приносила. Близькість не забарилася.

Я ридала. Мама ходила до них розмовляти. Про що говорили – не знаю досі. Але він повернувся.

– Мамо, не треба було цього робити, – сказала я.

– Треба, доню. Повір мені.

Я вибачила. Насилу. І тільки тому, що мама просила.

Але щось у мені зламалося. Я сказала собі: добре. Він працює, заробляє, готує – це його. Я буду красивою і коханою. І жодних поступок.

Так і повелося. Він балував мене, возив відпочивати, купував одяг. Готував щодня. Подавав каву в ліжко. А я приймала. Я ніколи не казала вголос, що це – моя відплата за зраду. Але це була вона.

Якось я розповіла йому зі сміхом, як на курсах підвищення кваліфікації за мною бігали всі – від молодих лікарів до сивих професорів. Він змінився в обличчі. І почав старатися ще більше.

Колеги вважали, що я ним маніпулюю. Може, й так. Але я його любила. Просто образа не відпускала.

Тепер ми вдвох. Діти в інших містах, онука за кордоном. Обидва працюємо, обидва затребувані. На дачі я відпочиваю – він косить, крутить у сараї, городить. Кухня – повністю його. Я можу зробити бутерброди. Максимум.

Він досі подає мені каву в ліжко.

Скажете – пощастило? Напевно. Тільки ось чомусь, коли я це все розповідаю, люди не заздрять. А задумуються.

Як ви вважаєте – це любов, відплата чи просто звичка, яку обидва прийняли як норму?

Valera

Популярне