Мій чоловік узяв шлюб з дівчиною, яку йому підкинув рідний брат.
Артем повернувся зі служби тихого вівторкового ранку. Просто зателефонував і сказав: "Мамо, я вже їду". Віра Денисівна стояла біля вікна і плакала від полегшення. Вона не спала нормально майже рік. Тижнями не було зв'язку, і вона не знала навіть, чи живий він.
Поки Артем служив, молодший Ярослав сидів удома і гуляв. То з однією дівчиною, то з другою. Ні роботи нормальної, ні навчання. Батьки лише руками розводили і чекали на Артема – може, хоч він брата до тями приведе.
Артем завжди був старшим у всьому. Не тільки за віком.
Коли він повернувся, Ярик зустрів його в коридорі і посміхнувся. Обнялися.
– Здоров, братику! Ох ти, виріс – уже мені по плече!
– Велике діло – виріс, – буркнув Ярослав. – Тобі добре, ти герой. А в мене ні роботи, ні нічого нормального.
Артем поклав йому руку на плече.
– Нічого, розберемося. Я ж повернувся.
Того вечора брати довго сиділи у своїй кімнаті, як у дитинстві. Ярик говорив, Артем слухав. Але того, що розповів молодший, Артем не очікував.
– Коротше, є одна Даринка. Вона каже, що вагітна від мене і що я нібито обіцяв одружитися. Та я так, ляпнув просто! А тут ще Олеська є – оце вогонь, а не дівчина!
Артем подивився на брата і нічого не сказав. Просто мовчав.
– Ти поговори з нею, га? Поясни, що я не поганий, просто не доля це. Рятуй, брате!
Артем неохоче погодився. Він не вмів відмовляти Ярику – так було завжди.
Але коли він побачив Дарину, щось змінилося.
Вона стояла біля під'їзду, тримала руки разом і дивилася в землю. Без істерик, без звинувачень. Просто жінка з величезними очима, повними сліз, яка намагалася триматися.
Артем почав з нею зустрічатися – спочатку просто підтримати. Потім слухав її, допомагав з документами, возив до лікаря. І непомітно закохався. В її тишу, в її доброту, в те, як вона вміла дякувати за дрібниці.
Якось увечері він покликав Ярика і сказав прямо, дивлячись у вічі:
– Я на ній одружуся. Дитину запишу на себе. І ти більше до них не підходиш. Зрозумів?
Ярик аж засяяв.
– Дякую, братику! Ти мене просто врятував!
Артем нічого не відповів. Він сам не розумів, чи врятував брата, чи брат витер об нього ноги.
Весілля було скромне. Дарина світилася. Ярик теж прийшов, сидів у кутку, а після урочистості підійшов до Артема і обійняв його.
– Ти справжній мужик. Я б так не зміг.
Артем мовчки поплескав його по плечу.
Минуло кілька місяців. Народився Сашко – здоровий, галасливий, схожий на діда. Артем ходив навколо ліжечка і не міг надивитися. Лікарі колись казали йому, що дітей, швидше за все, не буде. А воно ось як вийшло.
Одного вечора в двері подзвонили. На порозі стояв Ярик – пом'ятий, з сумкою.
– Їду з міста, – сказав він тихо. – Хотів вибачитися. За Дарину, за все. Ти вчинив як справжній брат, а я був егоїстом.
– Все гаразд, Ярику. Головне, щоб ти знайшов себе.
І пішов. Артем довго дивився на зачинені двері.
Дарина підійшла ззаду і обійняла його.
Зараз у них двоє дітей. Сашко – копія діда Віктора. Юлечка – вся в бабусю Віру. Батьки щасливі. Від Ярослава рідко приходять звістки – кидається від міста до міста, від дівчини до дівчини, ніяк не влаштується.
Я думаю про це все і не можу відповісти на одне питання.
Артем зробив шляхетно чи просто дозволив братові скинути на нього відповідальність? І де межа між добротою і тим, коли тебе просто використовують – навіть рідні?
