Найкращий спосіб провести гарно час усією сім’єю – це поїхати на пікнік. Наш шестирічний син був від такої ідеї просто в захваті. Зручно вмостився на задньому сидінні автомобіля і наминав за обидві щоки смачні і соковиті фрукти.
З маленький Андрійком сумувати ніколи не доводилося. Ми з чоловіком завжди жартували, кажучи, що Бог подарував нам найпозитивнішу дитину на світі. Дорогою він співав нам пісеньок, розповідав віршики, яких його навчили у дитячому садочку, і навіть підтанцьовував.
Аж раптом в машині стало дуже тихо. Я спершу навіть подумала, що Андрій заснув. Коли я оглянулася, то злякалася не на жарт: на його маленькому личку сиділа величезна оса. Я почала з усіх сил її відганяти, але коли малюку почало бракувати повітря, я зрозуміла, що запізно відреагувала.
Вже за декілька секунд Андрій почав синіти і задихатися. Чоловік схопив малого на руки, ми вибігли з машини, яка застрягла в заторі, і почали мчати чимдуж до найближчої лікарні.
За пів години до нас вийшов лікар з виразом обличчя, який я ніколи в житті не забуду. Все було зрозуміло, але я відмовлялася в це вірити…
– Анафілактичний шок. У хлопчика просто не було шансів. Співчуваю вашій втраті.
Я не розуміла нічого з того, що казав мені чоловік в білому халаті. В ту мить я взагалі забула, хто я і де я перебуваю. Все, що мені залишалося тоді робити, це кричати:
– Де мій син! Я хочу його побачити! Скажіть, нехай він до мене повернеться, скажіть йому!
Чоловік, підхопив мене на руки, міцно обійняв і просив, щоб я глибоко дихала. Він розумів: іще одна хвилина під дверима операційної, і я просто зійшла б з розуму.
Ми забрали тіло мого синочка, я нічого собі й пригадати не можу, бо мені кололи заспокійливі препарати, які перетворювали мене на живого мерця. Коли труну опускали в розриту землю, я хотіла кинутися вслід за моїм дитям. Навіщо мені було жити – я не могла зрозуміти. Але чоловік міцно тримав мене за руку. Йому теж було нестерпно боляче, але він тримався з усіх сил і був готовий взяти на себе ще й частину мого болю, аби я тільки продовжила якось жити далі.
Жити таки й справді наступні кілька днів довелось ЯКОСЬ. Все, на що я була здатна – це лежати у ліжку, уткнувшись обличчям в подушку, і вити, кидаючи час від часу погляд на світлину усміхненого Андрійка.
Минуло 9 днів по смерті малюка, як мені наснився дивний сон. Я бачила свого сина, який радісно бігав ромашковим полем. Коли я почала його кликати, він обернувся і підійшов до мене так близько, що я могла відчувати його теплий подих на своєму обличчі. Він торкнувся своїми долоньками мого обличчя і назвав мені адресу:
– Мамочко, я чекатиму на тебе. Я буду тут. Тільки ти поспішай, – після тих слів він зник.
Я прокинулася і відчула в собі сили жити далі. Я зібралася на роботу, навіть трохи причепурилася, знову стала схожою на людину. Роман дивився на мене і не розумів, яка сила підняла мене з ліжка і поставила на ноги.
– Це наш син! Наш син мені поміг, – радіючи відповідала я.
На 40-ий день смерті Андрійка я запропонувала Роману ідею: купити синочку робота, про якого він мріяв, і привезти його на кладовище. Чоловік погодився: він був готовий робити все, аби мій біль припинився хоча б на мить.
Біля потрібного стелажу я побачила оголошення: “Придбайте іграшку дитині з сиротинцю. Подаруйте свою любов тому, хто її потребує”. Внизу листка було написано адресу дитячого будинку.
– Ось воно! Роман, дивися! Ось те місце, в яке мене кликав Андрійко. Ми маємо туди поїхати. Ми повинні! – кричала я.
Вже за кілька годин ми були на місці. Нас зустріла директорка і спитала, чи ми приїхали всиновлювати хлопчика. Коли вона побачила, що ошелешила нас такою прямотою, поспішила пояснити:
– Розумієте, нещодавно до нас привезли хлопчика. Його батьки загинули в аварії. Ми пробували йому пояснити, що тепер він житиме тут, хотіли його познайомити з усіма дітками, але він відмовився, заявивши, що його друг обіцяв йому подарувати батьків, тому по нього зовсім скоро приїдуть. Його звуть Петро.
В той момент я вірила своєму серцю, яке завжди належало моєму Андрійкові. Я сказала про себе: “Синку, підкажи мені, якщо ця дитина моя, ти маєш мені про це сказати”. Я попросила директорку, аби вона показала мені світлини усіх хлопчиків, а я вже відгадаю, який із них Петрик.
Я гортала світлини одна за одною. На одній з них я зупинилася. З неї на мене дивився хлопчик. В його очах було багато розгубленості і болю, жодного натяку на усмішку, навіть брови малий насупив. Зовсім не схожий на мого Андрійка, який не сміявся хіба тоді, коли спав. Я дивилася на ту світлину, а моє серце билося в шаленому темпі. Я відчула, що це мій син, моя дитина.
Петрик вважав так само. При першій зустрічі кинувся нам з чоловіком в обійми, радіючи, що його батьки знайшли його. Коли ми прощалися із ним, давши обіцянку, що невдовзі заберемо його звідси, він звів очі до неба і сказав:
– Ти не обманув мене, не обманув. Дякую, друже.
Я знала, з ким він говорив. З моєю дитиною, яку я носила під серцем 9 місяців, якій дарувала всю любов, яка вміщалася в моєму серці. Андрійко ніколи не був жадібним, тож, мабуть, вирішив поділитися тією любов’ю з тим, кому вона була потрібна понад усе.
За кілька місяців Петрик прокинувся вже у власному ліжечку від запаху смачних млинців, які чекали на нього на кухні разом з люблячим татом та мамою.
Чи вірите ви у віщі сни?
Чи вразила вас ця історія?
