Я ніколи не думала, що скажу таке вголос, але… в моїй історії “зруйнували” заручини не свекруха.
Їх зруйнували майбутні свати. І найболючіше — рішення прийняв мій син. Сам, навіть не порадившись зі мною.
***
Миколу я піднімала одна.
Мій чоловік пішов до “молодої”, а перед тим ще й забрав машину й наші заощадження. Добре хоч квартиру не відсудив, інакше б ми з сином опинилися б просто на вулиці, наче безхатченки. Хоча мені все-таки довелося віднести в ломбард золото, аби мати пару гривень на продукти та оплатити комуналку.
Старалася виховати Миколку гідним чоловіком. Таким, який не тікає, не ниє, не кине жінку з малою дитиною на руках, як його горе-татусь.
Микола в мене не пив і не курив, займався спортом. З 15 років підробляв. То листівки біля метро роздавав, то афіші клеїв. І гонорово приносив мені зарплату:
– Мамо, ось, це на комуналку, вистачить точно. А тут ще на продукти. Поїдь завтра на ринок та закупися смаколиками.
Навіть після університету бігав на роботу. Старався і працювати, і вчитися. Бувало, навіть чай не допивав — засинав з кружкою в руці.
А потім Миколка сказав, що має дівчину:
– Це Аня, моя одногрупниця. Мамо, ну вона така гарна, як модель. Навіть дивно, що вона на мене, такого простого, звернула увагу.
– Так запроси її у гості, познайомимося.
І коли Аня переступила поріг нашої квартири – то я зрозуміла, що син мав рацію. Красива, наче модель! Волосся як з реклами, манікюр ідеальний, запах парфумів довго тримався в коридорі. Видно було, що вона звикла до хорошого життя.
— У мене батьки заробітчани. Вони ніколи на мене грошей не жаліли. Навчання оплатили, квартиру подарували на 18-річчя.
Щоліта — море, брендові речі, новенькі телефони. Її телефон коштував, як моя зарплата за пів року, я не перебільшую.
І я розуміла, що добра з того не буде, бо мій Микола не рівня таким “багачам” Але я мовчала. Бо, ну, син кохає — значить, є за що.
Вони зустрічалися 2 роки і коли Микола сказав, що зробив Анні пропозицію, я навіть розплакалася. Від радості. Від того, що в нього все складається, не дивлячись на такі різні соціальні статуси.
Єдине, що мене дивувало — я жодного разу не бачила її батьків.
То “вони закордоном”, то “вони на роботі”, то “не встигли приїхати”.
Познайомилися ми з ними аж на заручинах.
Микола готувався так ретельно і навіть дістав той самий костюм з випускного. Купив майбутній тещі шампанське, тортик. Ще й квіти взяв, хоча йому ті гроші легко не давалися.
– Сину, я так переживаю!
– Мамо, та не переживай, все буде супер!
Але через годину повернувся він зовсім інший. Сів на край дивану й дивився в одну точку, обличчя — камінь.
— Сину, що сталося? — я вже серцем відчула, що щось не так.
— Весілля не буде.
— Як це… Не буде? Ви ж заручені!
Він різко підвів очі:
— Мамо, мені теща такий “іспит” влаштувала. А потім ще сказала, що я не гідний її доньки.
— Розказуй по порядку.
— Вони хочуть розкішне святкування. Ресторан за містом. Там одне місце на людину 5 тисяч гривень, мамо!
Я аж мимоволі перепитала:
— 5 тисяч на одну людину?
— Так! І лімузини. Окремо — для молодят, для батьків, для родичів. І сукні, у Ані має бути дві сукні. Зранку одна, ввечері переодягатися. І все у дизайнера. Мамо, одна сукня — 3 тисячі доларів!
В мене в голові пішов якийсь дурний рахунок. Світло, вода, ліки, продукти. А тут сукня — як чиясь річна зарплата. Невже Аня з жиру почала біситися, чи то батьки її так накрутили, аби зірвати заручини?
— Я можу допомогти, синку. У мене пару тисяч відкладених. А як не стане – попрошу в сусідів чи кредит візьму.
— Це ще не все, мамо. У них тільки з боку родичів Ані буде аж 70 гостей. І теща сказала, що я мужик і маю сам оплатити все.
— Стривай, а ви ж з Анею як домовлялися?
— Ми хотіли просто розписатися й запросити найближчих. Я їм це сказав. А вона….
— А що вона тобі конкретно сказала?
Микола відвів погляд, ніби йому соромно повторювати:
— Я намагався пояснити, що, по-перше, під час війни таке свято ну як? А по-друге — мені що, нирку продати, щоб за все заплатити? Сказав: хай за своїх гостей сама платить.
— А вона що?!
Він аж губи стиснув.
— Вона почала кричати. Назвала мене жлобом. Сказала, що я не люблю її доньку. Що я, мовляв, женюся на Ані через їхні гроші.
В мене аж під ребрами кольнуло. “Через їхні гроші”… Та мій син з 15 років працював!
— А Аня?
— Аня стала на бік матері. Сказала, що за ці роки я їй нічого цінного не подарував.
Я аж підняла брови:
— Нічого? А сережки? А сумочки? А та путівка в Єгипет, яку ти їй оплатив?
Він кивнув, але обличчя було вже порожнє.
— Мамо… Вона ще сказала: “Якщо ти не можеш забезпечити мені весілля, як у людей — то навіщо ти мені?”
Оце було найгірше. Не ресторан, не лімузин, не дві сукні. А оця фраза — “то навіщо ти мені”. Ніби він не людина, а гаманець на ніжках.
— І що ти відповів? — спитала я, хоча в мене вже й так тряслися руки.
— Я сказав: весілля не буде. Мені потрібна жінка, а не понти.
Після того він розірвав заручини.
Не тягнув. Не “давай ще поговоримо”. Просто поставив крапку, як відрізав.
Анна, кажуть, довго не сумувала. Дуже швидко знайшла собі багатого кавалера. Навіть не здивуюся. Вона, мабуть, так і живе — шукає, хто оплатить.
Мій син вчинив правильно — не продався і не поліз у борги заради чужих “понтов”.
Але з іншого боку…
А раптом він був надто різкий? Раптом можна було якось домовитися, відстояти своє, але не ламати все одразу? Бо ж Анну він любив. Я це бачила…
Можливо, я просто мама, яка не хоче, щоб син знову обпікся.
А можливо — він врятував себе від життя з людиною, якій важливіші фото з лімузином, ніж сам чоловік поруч.
Як би ви вчинили на його місці: погодилися б тягнути те “ідеальне весілля” будь-якою ціною чи одразу б розвернулися й пішли?
