Мій син вирішив одружитися, і я майже впала.
Мені сорок п'ять. Синові Миколі двадцять. І ось він стоїть переді мною і каже, що завтра приведе додому наречену.
Я поїхала до мами. Треба було виговоритися.
Мама Катерина зустріла мене на порозі і одразу зрозуміла, що щось не так.
– Доню, ти чому така похмура? Що трапилося? З Іваном щось?
– Мамо, все добре з Іваном. Це Микола надумав одружуватися.
– Подумаєш. І що тут страшного?
– Мамо, йому двадцять років!
Вона знизала плечима, наче це дрібниця. А я стояла і не розуміла, як вона може так спокійно.
Потім я сказала головне. Що дівчину Миколи звуть Ліда Поліщук. Онука Ганни Поліщук із сусіднього будинку.
Мама раптом замовкла. Просто застигла посеред кімнати.
– І бабусю її Ганною звуть? – тихо запитала вона.
– Ганна, так. А що?
– Невже це трапилося, – прошепотіла мама собі під ніс.
Я не розуміла, про що вона. Але по її обличчю побачила – щось тут є.
– Мамо, що відбувається? Ти її знаєш?
Вона сіла на диван, зітхнула і довго подивилася на мене.
– Сідай, Віро. Розкажу тобі одну річ. Тільки Миколі – ні слова. І Іванові твоєму теж.
– Чому?
– Бо це не їхня історія. Це моя.
І вона почала розповідати.
Виявляється, мій батько Гриць колись збирався одружитися з цією Ганною. Вони вже були разом, вже думали про весілля. А мама поїхала на рік до родичів в інше місто, повернулася – і вони з татом випадково зіткнулися на вулиці.
– І в обох щось перемкнулося, – сказала мама просто. – Він про все забув. І я теж.
– А Ганна?
– Переживала. Дуже, кажуть.
Я сиділа і не могла слова сказати. Мій батько. Якого вже п'ять років немає. І ця жінка, яку я все життя бачила у дворі.
– Мамо, як ти могла?!
– А як? Це ж не я щось підлаштовувала. Ми просто зустрілися. Кохання не питає дозволу.
Але далі було ще більше.
Мама розповіла, що якось після весілля вони з Ганною зіткнулися на вулиці. Сам на сам.
– Вона мені тоді сказала: нічого, прийде й до тебе відплата.
– І ти думаєш, це воно і є?
– А що ж іще? – мама раптом усміхнулася. – Вона за мого Гриця тоді не вийшла. А тепер онучку свою за нашого Миколу збирається. Ось тобі й відплата.
Я дивилася на неї і не знала – злитися чи сміятися.
– Мамо, ти взагалі чуєш, що кажеш?
– Чую. І ще раз скажу. Проти долі виступати – марно. Їм зараз стільки ж, скільки нам із твоїм батьком було. Так що не заважай.
Потім вона помовчала і додала:
– До весілля треба мені з Ганною зустрітися. Помиритися. Все-таки поріднимось незабаром.
Я їхала додому і думала про все це.
Про те, що мій син хоче одружитися в двадцять років. Що його наречена – онука жінки, в якої мама колись відбила чоловіка. Що мама вважає це долею і навіть не вибачається.
І що найдивніше – я й сама вже не знаю, чи треба заважати.
А ви б дозволили синові одружитися в двадцять – чи все ж спробували б зупинити?
