Мій син вирішив одружитися, і я майже впала.

Мені сорок п'ять. Синові Миколі двадцять. І ось він стоїть переді мною і каже, що завтра приведе додому наречену.

Я поїхала до мами. Треба було виговоритися.

Мама Катерина зустріла мене на порозі і одразу зрозуміла, що щось не так.

– Доню, ти чому така похмура? Що трапилося? З Іваном щось?

– Мамо, все добре з Іваном. Це Микола надумав одружуватися.

– Подумаєш. І що тут страшного?

– Мамо, йому двадцять років!

Вона знизала плечима, наче це дрібниця. А я стояла і не розуміла, як вона може так спокійно.

Потім я сказала головне. Що дівчину Миколи звуть Ліда Поліщук. Онука Ганни Поліщук із сусіднього будинку.

Мама раптом замовкла. Просто застигла посеред кімнати.

– І бабусю її Ганною звуть? – тихо запитала вона.

– Ганна, так. А що?

– Невже це трапилося, – прошепотіла мама собі під ніс.

Я не розуміла, про що вона. Але по її обличчю побачила – щось тут є.

– Мамо, що відбувається? Ти її знаєш?

Вона сіла на диван, зітхнула і довго подивилася на мене.

– Сідай, Віро. Розкажу тобі одну річ. Тільки Миколі – ні слова. І Іванові твоєму теж.

– Чому?

– Бо це не їхня історія. Це моя.

І вона почала розповідати.

Виявляється, мій батько Гриць колись збирався одружитися з цією Ганною. Вони вже були разом, вже думали про весілля. А мама поїхала на рік до родичів в інше місто, повернулася – і вони з татом випадково зіткнулися на вулиці.

– І в обох щось перемкнулося, – сказала мама просто. – Він про все забув. І я теж.

– А Ганна?

– Переживала. Дуже, кажуть.

Я сиділа і не могла слова сказати. Мій батько. Якого вже п'ять років немає. І ця жінка, яку я все життя бачила у дворі.

– Мамо, як ти могла?!

– А як? Це ж не я щось підлаштовувала. Ми просто зустрілися. Кохання не питає дозволу.

Але далі було ще більше.

Мама розповіла, що якось після весілля вони з Ганною зіткнулися на вулиці. Сам на сам.

– Вона мені тоді сказала: нічого, прийде й до тебе відплата.

– І ти думаєш, це воно і є?

– А що ж іще? – мама раптом усміхнулася. – Вона за мого Гриця тоді не вийшла. А тепер онучку свою за нашого Миколу збирається. Ось тобі й відплата.

Я дивилася на неї і не знала – злитися чи сміятися.

– Мамо, ти взагалі чуєш, що кажеш?

– Чую. І ще раз скажу. Проти долі виступати – марно. Їм зараз стільки ж, скільки нам із твоїм батьком було. Так що не заважай.

Потім вона помовчала і додала:

– До весілля треба мені з Ганною зустрітися. Помиритися. Все-таки поріднимось незабаром.

Я їхала додому і думала про все це.

Про те, що мій син хоче одружитися в двадцять років. Що його наречена – онука жінки, в якої мама колись відбила чоловіка. Що мама вважає це долею і навіть не вибачається.

І що найдивніше – я й сама вже не знаю, чи треба заважати.

А ви б дозволили синові одружитися в двадцять – чи все ж спробували б зупинити?

Valera

Популярне