Інколи ми засуджуємо оточуючих, не знаючи через що їм довелося пройти. От і з цієї жінкою трапилася така історія.
Я не очікувала побачити в храмі Мілу. Вона стояла позаду і плакала вже хвилин п’ятнадцять.
Хоча я давно її знала, але ми рідко зустрічалися. Міла живе в тому ж будинку, що і я. І гуляємо ми в одному парку. Щоправда, я зі чотирма дітьми, а вона з трьома собаками.
Сусіди, бабусі на лавочках і, мабуть, навіть перехожі засуджували її.
Міла мала гарний вигляд, у неї було стильне вбрання і впевнена хода. Здавалося, що вона вітряна і егоїстична.
– У неї новий залицяльник. Вкотре, – обурювалася баба Ніна, яка буквально сторожувала під’їзд.
– Третій, – констатувала сусідка Шура.
– Гроші має і може собі дозволити, – обговорювали жінки, спостерігаючи за тим, як Міла сідає в дороге авто.
Вадик, син баби Шури, у свої 45 років не може навіть старенького “Жигуля” придбати.
– Пора їй про сім’ю думати і дітей народжувати. Не молодіє ж, – підтакував дідусь Толя.
Згодом у них була нове тема для розмови: “І цей кавалер її кинув, бо вона несерйозна. І господиня з неї нікудишня, а вдома, мабуть, собаками смердить”.
Та матері з дітьми ненавиділи Мілу ще більше.
Адже поки вона спокійно гуляла зі своїми псами, ми бігали по ігрових майданчиках від гойдалки до гойдалки. Звичайно, Міла дивилася зверхньо в нашу сторону. Адже сама жила у своє задоволення, не те що ми.
– Вона точно не хоче мати дітей, – переконувала подруга Наталя, у якої було три сини.
– Багаті лише думають про собачок чи хом’ячків, – погоджувалася Людка, матір двійнят.
– Це я сім років поспіль сиджу з дітьми, а вона не готова проміняти дорогі відпочинки на буденну рутину, – скаржилася Марина яка виховувала п’ятьох.
– Досить тих псів вигулювати. Краще б дітей завела! – голосно сказала якась бабуся з онуком.
– Не пхайтеся в чужі справи! – різко відказала Міла. Було помітно, що їй є що сказати, але вона вирішила промовчати.
– І де твої манери? – у спину крикнула стара.
…Поспостерігавши якийсь час за Мілою, я вийшла з храму.
– Можна вас на хвилинку, – раптом почула я чийсь голос позаду. – Ми бачилися з вами у парку. Це ж ви гуляєте там з чотирма дівчатками? – запитала Міла.
– Так, я. А ви вигулюєте трьох собак.
– Так…Я завжди дивлюся за вами та іншими молодими матерями і просто милуюся, – сором’язливо сказала вона.
– Справді? – не могла повірити я. Так і хотілося сказати: “Ви ж місцева фіфа, егоїстка і взагалі противник дітей”.
Ми вирішили сісти на лавочку неподалік. Розговорилися. Міла багато плакала. Їй потрібна була підтримка та хороший співрозмовник.
Виявилося, що Міла також мріяла мати велику сім’ю. Вона одружилася з коханим чоловіком, який кинув її, коли вони дізналися, що вона ніколи не стане матір’ю.
З другим та третім чоловіком повторилася така ж історія. Натомість четвертого не цікавили діти, його приваблювала лише машина дівчини і її статки.
– А мені жодних грошей не треба! Лиш би дитинку народити.
– Я завжди думала, що ви собак любите, – не подумавши сказала я.
– Люблю, – у відповідь усміхнулася Міла. – І дітей люблю.
Жінка взяла собі Тепу, щоб врятуватися від самотності. Згодом підібрала з вулиці Фаню, а Майка спочатку була у неї гостем, але так і залишилася назавжди.
Потім Міла розповіла, що вирішила всиновити малюка. Будь-якого: маленького чи великого. Коля сам обрав її. Побачивши Мілу, він підійшов до неї і запитав: “Ти станеш моєю мамою?”. “Звичайно”, – зраділа вона.
Однак їй не вдалося забрати Колю, адже виявилося, що у нього були батьки, які не позбавлені батьківських прав.
Потім вона познайомилася з чотирирічною Оленкою. Її уже двічі повертали в дитячий будинок через непосидючу натуру. Не дивно, що першим питанням дівчинки було: “А ти мене назад не повернеш?” “Ні”, – заспокоювала Міла. Однак і тут з’явилися труднощі. Та жінка була рішуче налаштована і вирішила, що буде боротися за очку до останнього.
– Я сьогодні вперше прийшла в храм, бо не знаю, де мені подітися, – казала Міла.
Раптом жінка побачила священника і відійшла з ним, щоб поговорити.
– Бог вам допоможе! Все буде гаразд! – сказав він їй на прощання. Міла усміхнулася.
Додому ми поверталися вдвох.
– Мабуть, я вам здавалася високомірною, – далі вела Міла. – Насправді мені вже надоїло всім розповідати про своє становище.
Я вирішила не відповідати.
Зрештою, Міла запросила мене з донечками до неї в гості. Діткам буде цікаво погратися з собаками. Я обов’язково прийду, але не зараз.
У цей момент мене мучила совість. Мені було соромно за все, що я раніше думала про Мілу. Чому ми думаємо про оточуючих лише найгірше? Звідки в нас стільки зла і ненависті?
Сподіваюся, що у житті Міли все буде чудово.
А на вашу думку, чи можна засуджувати людей, не знаючи їхнього життєвого шляху?
