Валерія не могла відвести погляду від свого відображення. З дзеркала на неї дивилася приваблива молода дівчина у неймовірно красивій весільній сукні. Усе так виблискувало і світилося, аж іти не хотілося нікуди. і яка різниця, що всі гості вже давно зібралися біля РАЦСу., а подруги тільки й смикають за руку, бо вже кортить їм побачити початок святкувань… Хоча ні, з гостями не все. Ще не всі приїхали. Не було нікого з боку нареченого, а той обіцяв, що вирушать усі разом. Тож час, як думала, наречена, ще був. Можна і помилуватися.
Так минула ще година. Валерія приїхала до РАЦСу і смиренно чекала судженого. Гостям уже не терпілося, але вдіяти нічого не могли – не їхнє ж весілля. Там промайнула і друга година. Черга молодят уже давно минула і дівчина не знаходила собі місця. Вона телефонувала коханому вже із сотню разів, але все марно. Тиша. Вона бігала туди і сюди, все виглядаючи майбутнього чоловіка. Але той ніяк не з’являвся. А головне, що ніхто й гадки не мав, чому юнак спізнювався.
Так минуло ще трохи часу і Валерія зрозуміла, що надіятися їй уже немає на що. Вона понуро вийшла на сходи РАЦСу, сперлася об холодну стіну і замислилася. Хіба ж це по-людськи? Хіба так можна робити? Для чого тобі було освідчуватися і організовувати весілля?
Біля входу дівчина помітила юнака у строгому костюмі, але з таким же понурим поглядом, як і у неї.
– Що трапилося?- запитав молодик, помітивши сльози нареченої.
– Весілля мало бути. Але наречений не приїхав. Ось я тут сама. А у тебе що?
– Те саме. Не з’явилася моя майбутня дружина.
Обоє завмерли, поглядаючи одне на одного. У зіницях щось зблиснуло.
– Ти думаєш про ж, про що і я?
– Одружимося?
Швиденько розписалися, познайомилися з батьками, які навіть не знали, як реагувати на такі події. Не щодня ж таке трапляється. Зібрали гостей з обох сторін і поїхали до кафе. Виявилося, що навіть воно у них було спільне. Тільки зали різні.
Сіли за столи і під смачну їжу з випивкою всі поріднилися. Весілля було пишним, як і хотіла Валерія. Гості, до речі, навіть не знали, що все йшло не за планом, бо посходилися тільки тільки свої (Балерині та Ромині, з інших сімей не було нікого). Про зміни знали тільки батьки. А решті й не обов’язково було. Яка ж різниця, на чиєму празнику гуляти, якщо святкування вдале?
Зараз Валерія та Роман виховують двох дітей у щасливому шлюбі. Планують і третє немовлятко. Вони обоє вдячні своїм колишнім за таки збіг обставин. Бо, якби не така випадковість, то хто ж знає, як усе склалося б.
Батьки молодят також подружилися. Зараз хороших відносинах. Хоч спочатку це все було для них неабияким шоком, але зараз усе прекрасно. У батьків Романа, до речі, власний величезний дім, тож посиденьок у сімейному колі не оминути. Родина, до речі, тепер чималенька. А головне, що всі між собою ладнають.
Про колишнього Валерія більше нічого не чула, тільки пересіклася з ним один раз. З Романом вона тоді жила вже багато років. Колишній виглядав дуже втомлено, у руках була пляшка алкоголю, а на блідому обличчі декілька синців. Чоловік падав у ноги. Просив вибачення. Питав, чи бува, не хоче Валерія все відновити й повернутися до нього. Визнавав, що накоїв дурниць, не прийшовши на весілля. Бо власний шлюб, який йому влаштували батьки, геть пішов нанівець.
Валерія тільки вислухала молодика і посміхнулася. Повертатися вона ні до кого не збиралася. Він свій вибір зробив. І вона, не повірите, безмежно йому за це вдячна.
Чи траплялися у Вашому житті такі приємні випадковості?
