Я мовчки їхала коридорами обласної поліклініки і тихо слухала розмову медсестер.
– Куди її? – запитала одна. – Може поки в загальну, а не в окрему?
Мене це рознервувало:
– Чого ж це я повинна жити в загальній, якщо окрема є?
В їх очах читався сум і співчуття. Просто тоді, я ще не знала, що в окрему відправляють тих, хто скоро помре.
– Сказали, що її в окрему, — строго сказала інша.
На той момент, я навіть не здогадувалась що це означає, тому нарешті відчула спокій і гармонію. Мені стало так легко від того, що зараз я можу просто лежати і робити те що Я хочу. Я нікому і нічого не винна.
Це був такий спокій. Я навіть не звертала уваги на те, що відбувалося у світі. Мені це було просто не цікаво. Я зрозуміла, що є я і зараз я можу просто відпочити від всієї цієї метушні та біганини, стресі та переживань.Я була наодинці із собою і це було краще, що траплялося зі мною за все життя.
Саме тоді, я зрозуміла, що у порівнянні з Життям і Смертю, з цією Вічністю, мої проблеми були просто нічим. Тоді, я стала розуміти, що вони не були варті тих усіх переживань.
В той момент, я почала любити Життя! Це ж так чудово прокидатися разом із першими промінчиками сонця, слухати як співом заливається соловейко, а якась елегантна жінка швидко цокає підборами по асфальту. Тільки в той момент, я зрозуміла, що насправді життя – це чудо!
Я раділа тому, що я це зрозуміла і в мене було хоча б ще декілька днів, щоб на повну насолодитись цим прекрасним світом! Мені так закортіло якось виразити цю свободу і любов до життя, що я просто почала дякувати Богу за те, що він відкрив мені на це очі. Хоч і в мене лишилось обмаль часу.
Але в діагнозі “лейкоз 4-го ступеня” і окремій палаті були свої переваги. До таких пацієнтів відвідувачі могли приходити в будь-який час. ОТ до мене і почали сходитися родичі. Вони дивились на мене з жалем і біллю, а я дарувала їм свою любов і жагу до життя. Я розповідала їм різні анекдоти, веселі історії з життя та просто щось хороше. Прощання пройшло у веселій атмосфері і від цього настрій у мене покращився ще сильніше.
Наступив третій день і тоді я зрозуміла, що просто лежати в ліжку я вже не можу. Я почала ходити по палаті, сидіти біля вікна. Одного разу, це побачила мій лікар і почала на мене кричати, мовляв, мені взагалі вставати не можна. Такі слова мене сильно здивували і я запитала:
– Хіба це якось впливає на ситуацію.
– Ну… ні. Просто ви не можете ходити.
– Цікаво. А чому?
– Ви б бачили свої аналізи! Там результати трупа! Я не знаю як ви живете, а про прогулянки взагалі мовчу.
Мені пророкували 4 дні, але настав п’ятий, а я все не вмирала. Я на повний рот їла ковбасу і заїдала все бананами. Лікарка була злюща, тому що взагалі не розуміла, що відбувається. Результати аналізів були такі ж як і раніше, кров – ледь рожева, я с покійно сиділа в холі й дивилась телевізор.
Внутрішня Любов вимагала дарувати радість іншим, тому я пішла до лікаря і запитала:
– А які результати ви б хотіли бачити.
Вона щось швидко стала писати на клаптику паперу і віддала мені зі словами:
– Хоча б такими.
Наступного ранку, вона залетіла в мою палату і витріщивши на мене очі, почала питати:
– Ну і як це розуміти? У вас аналізи… Вони такі я як я вам вчора написала!
– Це ж добре? А взагалі, яка різниця?
І після цього, мій спокій закінчився. Оскільки аналізи покращилися, мене перевели в загальну кімнату, в якій жили ще 4 жінки. Всі були похмурими, мовчазними і неймовірно сумними. Мого терпіння вистачило рівно на години 3. Потім я ногою викотила з-під ліжка кавун, поставила його на стіл і голосно крикнула:
– Кавун знімає нудоту після хімioтерaпії!
Дівчата тільки посміхнулись і стали сором’язливо куштувати кавун.
– Що, правда знімає?
– Звичайно, – впевнено підтвердила я, хоча вперше про таке чула.
Кавун швидко розійшовся і жіночки почали підтверджувати мої слова.
Потім я вирішила трохи підняти їм настрій і стала розповідати різні анекдоти, історії, які траплялися зі мною впродовж всього життя. Наша палата наповнилася радістю і сміхом, котрий щоночі старалась перервати чергова медсестра.
За 3 дні, лікарка сказала що переведе мене в іншу палату. Я не одразу зрозуміла чому, і вирішила перепитати:
– А навіщо?
– У цій палаті у всіх покращився стан.Треба і іншим допомогти.
Тільки от сусідки мої відмовилися мене відпускати. Тоді, приходити у нашу палату почали інші. Ми просто розмовляли, сміялися, ділилися своїми історіями з життя. Нам було добре і весело, а це головне.
Я почала читати книжки, малювати, писати вірші – одним словом, займатися тим, на що в мене ніколи не вистачало часу. Кололи мені самі вітаміни, аби був вигляд, що щось роблять.
Лікарка перестала зі мною розмовляти і просто часом стежила за моєю поведінкою. Одного разу вона просто тихо сказала:
– Гeмoглoбін у вас на 20 одиниць більше норми здорової людини. Не треба його більше підвищувати.
Згодом, лікарка навіть не знала який діагноз мені ставити, тому що здоров’я прийшло в норму. Так мене виписали.
Просто я почала дивитися на життя зовсім іншими очима. Я відчула цю Божественну любов і зрозуміла, що життя – прекрасне і потрібно цінувати кожну його секукнду.
А ви вірите в таке зцілення?
