Мого тата не стало на початку зими. Він їхав додому і загинув. Мені тоді було десять років, і я довго не міг повірити, що це правда.
Тато був для мене всім. Ми разом ходили на риболовлю, каталися на велосипедах, влітку плавали на човні. Я звик, що він завжди поруч, а потім у домі стало тихо.
Мамі теж було дуже важко. Після його смерті вона ніби зламалася. На Новий рік ми навіть нічого не святкували, просто повечеряли і розійшлися по кімнатах.
Тієї ночі я чув, як мама плакала в спальні. Лежав і стискав ковдру, бо не знав, як їй допомогти. Я сам тихо плакав у подушку.
Потім життя ніби пішло далі, але вже не так. Мама вийшла на роботу, ходила сумна, мало усміхалася. Я старався добре вчитися, бо мені здавалося, що тато десь бачить мене і я не маю права його підвести.
У березні на уроці праці я зробив листівку і 7 березня одразу простягнув її мамі.
– З восьмим березня, мамо! Нехай ще не завтра, але я хотів тебе порадувати вже сьогодні, – сказав я.
– Дякую, сину, дуже гарна листівка, – усміхнулася мама.
Але я бачив, що очі в неї сумні. І тоді прямо спитав:
– Тобі не сподобалося?
– Що ти, сподобалося. Просто твій тато щороку дарував мені білі тюльпани, – тихо сказала мама. – А цього року їх не буде.
Вона сказала це спокійно, але мені аж у грудях стиснуло.
Того вечора я довго не міг заснути. Хотів купити їй тюльпани, але грошей у мене не було. Просити у мами гроші на подарунок для неї – якось зовсім соромно, та й я знав, що після смерті тата з грошима у нас стало туго.
Вранці 8 березня я встав раніше і зробив мамі сніданок. Кава і бутерброди, як колись робив тато. Мама зайшла на кухню, подивилася і мало не заплакала.
– Денисе, це ти сам? – спитала вона.
– Сам, – відповів я. – Мамо, я ненадовго піду, ми з друзями домовилися погуляти.
Я збрехав, і мені було дуже гидко від цього. Але я вирішив, що заради мами можна. Біля нашого будинку було два квіткові магазини, і я пішов у перший.
Там був натовп, усі метушилися, купували букети. Я підійшов до продавчині і тихо сказав:
– Вибачте, а у вас немає якоїсь роботи? Мені грошей не треба, мені б тільки тюльпани для мами.
Вона навіть не вислухала мене нормально.
– Хлопче, ти що, не бачиш, скільки тут людей? Не мороч голову. Немає грошей – нема чого тут стояти, – різко кинула вона.
Я так почервонів, що думав, провалюся крізь підлогу. Вийшов на вулицю, і мені було і соромно, і образливо. Доросла жінка, а так відшила дитину, ніби я жебрак якийсь.
Я вже хотів повернутися додому ні з чим, але згадав мамине обличчя. І все ж зайшов у другий магазин. Там теж було повно людей, але одна дівчина подивилася на мене спокійніше.
– Що ти хотів? – спитала вона.
– Я хочу мамі тюльпани, але в мене немає грошей. Може, я вам допоможу, а ви дасте мені букет? – сказав я і ледве стримувався, щоб не розплакатися.
Її напарниця теж повернулася до мене.
– А чому сам купуєш? – спитала вона.
– Бо тато завжди дарував мамі білі тюльпани. А взимку його не стало, – сказав я. – Я не хочу, щоб вона сьогодні знову плакала.
Дівчата переглянулися, і одна сказала:
– Добре. Бери мітлу, підметеш обрізки, трохи допоможеш, а ми щось придумаємо.
Я так зрадів, ніби мені вже весь світ подарували. Підмітав підлогу, збирав папірці, відносив сміття, поки вони обслуговували людей. Я старався з усіх сил, бо хотів чесно заробити той букет.
Через якийсь час одна з них спитала:
– Які тюльпани любить твоя мама?
– Білі. Тато завжди дарував білі, – відповів я.
Вони зібрали такий гарний букет, що я аж завмер. Не три квітки, не п'ять, а справжній великий букет.
– Тримай, – сказала продавчиня. – І бережи маму. Їй зараз дуже потрібен такий син.
Я біг додому так, що мало не впав на сходах. Мама відкрила двері, а я простягнув їй квіти.
– З восьмим березня, матусю!
Вона спочатку мовчала, а потім тільки прошепотіла:
– Денисе… Звідки?
– Я заробив, мамо, – сказав я.
Потім я все їй розповів. І про ту хамку з першого магазину, яка вигнала мене, і про дівчат з другого, які не посміялися, а допомогли. Мама слухала, обіймала мене і плакала, але того разу це були вже зовсім інші сльози.
Наступного дня вона пішла на цвинтар до тата. А коли повернулася, була ніби інша. Стомлена, заплакана, але спокійніша.
Вона сіла біля мене і сказала:
– Знаєш, синку, тато б дуже тобою пишався. І я теж. Нам буде важко, але ми впораємося.
Я досі пам'ятаю той день. І досі не можу забути ту продавчиню, яка так грубо мене принизила. Скажіть чесно: ви б після такого пішли додому чи спробували б далі?
