Мого тата не стало на початку зими. Він їхав додому і загинув. Мені тоді було десять років, і я довго не міг повірити, що це правда. Тато був для мене всім. Ми разом ходили на риболовлю, каталися на велосипедах, влітку плавали на човні.

Мого тата не стало на початку зими. Він їхав додому і загинув. Мені тоді було десять років, і я довго не міг повірити, що це правда.

Тато був для мене всім. Ми разом ходили на риболовлю, каталися на велосипедах, влітку плавали на човні. Я звик, що він завжди поруч, а потім у домі стало тихо.

Мамі теж було дуже важко. Після його смерті вона ніби зламалася. На Новий рік ми навіть нічого не святкували, просто повечеряли і розійшлися по кімнатах.

Тієї ночі я чув, як мама плакала в спальні. Лежав і стискав ковдру, бо не знав, як їй допомогти. Я сам тихо плакав у подушку.

Потім життя ніби пішло далі, але вже не так. Мама вийшла на роботу, ходила сумна, мало усміхалася. Я старався добре вчитися, бо мені здавалося, що тато десь бачить мене і я не маю права його підвести.

У березні на уроці праці я зробив листівку і 7 березня одразу простягнув її мамі.

– З восьмим березня, мамо! Нехай ще не завтра, але я хотів тебе порадувати вже сьогодні, – сказав я.

– Дякую, сину, дуже гарна листівка, – усміхнулася мама.

Але я бачив, що очі в неї сумні. І тоді прямо спитав:

– Тобі не сподобалося?

– Що ти, сподобалося. Просто твій тато щороку дарував мені білі тюльпани, – тихо сказала мама. – А цього року їх не буде.

Вона сказала це спокійно, але мені аж у грудях стиснуло.

Того вечора я довго не міг заснути. Хотів купити їй тюльпани, але грошей у мене не було. Просити у мами гроші на подарунок для неї – якось зовсім соромно, та й я знав, що після смерті тата з грошима у нас стало туго.

Вранці 8 березня я встав раніше і зробив мамі сніданок. Кава і бутерброди, як колись робив тато. Мама зайшла на кухню, подивилася і мало не заплакала.

– Денисе, це ти сам? – спитала вона.

– Сам, – відповів я. – Мамо, я ненадовго піду, ми з друзями домовилися погуляти.

Я збрехав, і мені було дуже гидко від цього. Але я вирішив, що заради мами можна. Біля нашого будинку було два квіткові магазини, і я пішов у перший.

Там був натовп, усі метушилися, купували букети. Я підійшов до продавчині і тихо сказав:

– Вибачте, а у вас немає якоїсь роботи? Мені грошей не треба, мені б тільки тюльпани для мами.

Вона навіть не вислухала мене нормально.

– Хлопче, ти що, не бачиш, скільки тут людей? Не мороч голову. Немає грошей – нема чого тут стояти, – різко кинула вона.

Я так почервонів, що думав, провалюся крізь підлогу. Вийшов на вулицю, і мені було і соромно, і образливо. Доросла жінка, а так відшила дитину, ніби я жебрак якийсь.

Я вже хотів повернутися додому ні з чим, але згадав мамине обличчя. І все ж зайшов у другий магазин. Там теж було повно людей, але одна дівчина подивилася на мене спокійніше.

– Що ти хотів? – спитала вона.

– Я хочу мамі тюльпани, але в мене немає грошей. Може, я вам допоможу, а ви дасте мені букет? – сказав я і ледве стримувався, щоб не розплакатися.

Її напарниця теж повернулася до мене.

– А чому сам купуєш? – спитала вона.

– Бо тато завжди дарував мамі білі тюльпани. А взимку його не стало, – сказав я. – Я не хочу, щоб вона сьогодні знову плакала.

Дівчата переглянулися, і одна сказала:

– Добре. Бери мітлу, підметеш обрізки, трохи допоможеш, а ми щось придумаємо.

Я так зрадів, ніби мені вже весь світ подарували. Підмітав підлогу, збирав папірці, відносив сміття, поки вони обслуговували людей. Я старався з усіх сил, бо хотів чесно заробити той букет.

Через якийсь час одна з них спитала:

– Які тюльпани любить твоя мама?

– Білі. Тато завжди дарував білі, – відповів я.

Вони зібрали такий гарний букет, що я аж завмер. Не три квітки, не п'ять, а справжній великий букет.

– Тримай, – сказала продавчиня. – І бережи маму. Їй зараз дуже потрібен такий син.

Я біг додому так, що мало не впав на сходах. Мама відкрила двері, а я простягнув їй квіти.

– З восьмим березня, матусю!

Вона спочатку мовчала, а потім тільки прошепотіла:

– Денисе… Звідки?

– Я заробив, мамо, – сказав я.

Потім я все їй розповів. І про ту хамку з першого магазину, яка вигнала мене, і про дівчат з другого, які не посміялися, а допомогли. Мама слухала, обіймала мене і плакала, але того разу це були вже зовсім інші сльози.

Наступного дня вона пішла на цвинтар до тата. А коли повернулася, була ніби інша. Стомлена, заплакана, але спокійніша.

Вона сіла біля мене і сказала:

– Знаєш, синку, тато б дуже тобою пишався. І я теж. Нам буде важко, але ми впораємося.

Я досі пам'ятаю той день. І досі не можу забути ту продавчиню, яка так грубо мене принизила. Скажіть чесно: ви б після такого пішли додому чи спробували б далі?

Valera

Популярне