Моя донька сказала, що ми застрягнемо в ліфті.

Моя донька сказала, що ми застрягнемо в ліфті. І ми застрягли.

Їй п'ять років. І вона каже такі речі постійно.

Мене звати Аліна. Мій чоловік Петро – звичайна людина. Любить порядок, точність, щоб все йшло за планом. А наша Галя – зовсім інша. Вона може зупинитися посеред коридору з черевиком у руці і просто завмерти. Щось шепоче, кудись дивиться. А потім раптом каже щось таке, від чого в мене мороз по шкірі.

Того ранку Петро, як завжди, поспішав на роботу.

– Галю, ну ти одяглася нарешті? – кричав він з коридору.

– Та-а-ту, я зараз! – відповідала вона і знову завмирала з черевиком.

Петро сів на пуфик і обхопив голову руками. Я вийшла з кухні з кавою і теж почала квапити.

– Галю, навіщо ці чоботи? Сонце ж світить!

– Бо дощ піде і ніжки промокнуть, – спокійно сказала вона.

Петро не витримав. Підхопив її на руки і потягнув до ліфта.

– Який дощ, годі вигадувати!

– Цей ліфт застрягне, не поїду! – захникала Галя.

Петро її не слухав. Він запізнювався.

У ліфті вони застрягли одразу. На цілу годину. Коли нарешті вийшли з будинку – линув злива. Все, як Галя й казала.

Петро прийшов додому чорний від злості.

– Зате ти не опинився на узбіччі на машині, тату, – тихо сказала Галя і потягнула його за рукав. – Я не встигла тобі сказати про це.

– Що? Галю, годі вже! Через тебе на роботу спізнився! – він підвищив голос.

Галя опустила очі. Я бачила, що вона ось-ось заплаче.

Петро присів перед нею.

– Не ображайся. Але зрозумій – робота це серйозно. Зрозуміла?

– Це теж серйозно, тату, – не погодилася вона. – Особливо випадок з машиною.

І заплющила очі, ніби щось побачила.

Петро встав, розвернувся і вийшов.

Увечері, коли Галя вже спала, він прийшов до мене на кухню.

– Тобі не здається, що це вже занадто?

– Що саме? – запитала я.

– Ці її вигадки! Ти її ще й заохочуєш, кажеш, що вона незвичайна. А я скажу тобі інше – це заважає нормально жити! Як вона в школі вчитиметься? Треба відділяти фантазії від реальності!

Я хотіла нагадати про ліфт і дощ, але він навіть дослухати не дав.

– Це просто збіг! І щоб я більше не чув, що Галя щось там передбачає. Вона звичайна дитина!

Кілька днів Галя мовчала. Нічого дивного не казала. Петро навіть зрадів.

– Ось бачиш? Варто було пояснити – і вона одразу виправилася. Дітей треба виховувати, а не потурати їм.

Він глянув на мене з таким виглядом, ніби виграв суперечку.

Я погодилась. Але всередині щось не давало спокою.

Та через кілька днів о шостій ранку Галя влетіла до нас у спальню.

– Булька гавкає і кличе на допомогу! Дідусь Миколайович лежить і не встає, ходімо швидше!

Петро подивився на годинник і різко сів на ліжку.

– Ану стоп! Ще годину можна спати. Знову за старе?

– Мамо, ходімо! – Галя вже майже плакала. – Булька сказала, що щось трапилося!

– Мені це все набридло! – Петро ліг назад і накрився ковдрою.

Я зупинила його жестом і вивела Галю в коридор.

– Галю, що значить – Булька сказала? Ти собачку розумієш?

– Ну звичайно, – вона кивнула. – Як усі. Мамо, ходімо, я чую, як вона кличе!

Я не знаю чому, але я її послухала.

Ми спустилися на перший поверх. І тут я сама почула гавкіт із сусідньої квартири.

Вийшла сусідка.

– У Миколайовича ще з півночі собачка гавкає. Я хвилювалась, у мене є ключі…

Ми відчинили двері. Булька вискочила і повела нас до кімнати.

Миколайович лежав на дивані. Непритомний. Виглядав жахливо.

Ми викликали швидку.

Лікар потім сказав – ще б трохи, і не встигли б.

Галя стояла і гладила Бульку.

– Вона врятувала свого господаря, – тихо сказала вона.

Я не знала, що відповісти.

Петро, коли дізнався, довго мовчав. А потім сказав лише:

– Добре, що ви встали.

Миколайович після лікарні прийшов до нас. Потис Петрові руку.

– Дякую. Ви мене врятували.

Петро не сперечався більше.

Тепер він кожного ранку питає Галю, яка буде погода. І за кермо не сідає, якщо вона хмуриться і каже "не треба сьогодні". На всяк випадок.

Галя і Миколайович тепер нерозлучні. Гуляють із Булькою в парку. Розмовляють про щось своє. Він каже, що теж почав бачити і чути речі, яких раніше не помічав.

– Це тому, Галю, що я на порозі стою, – сказав він якось. – От і бачу трохи більше.

– На якому порозі, діду? – запитала вона.

– В інший світ, – пояснив він просто.

– А-а, ну так, – погодилася Галя, ніби це само собою зрозуміло.

Я дивлюся на них з вікна. Старий дід, маленька дівчинка і весела собачка між ними.

І думаю: може, ми просто не вміємо слухати своїх дітей? Чи справді є речі, які дорослі вже не здатні побачити?

А ви б повірили своїй дитині?

Valera

Популярне