Старенький сільський будинок, переповнений купою милих і нікому не потрібних дрібниць. Але ті дрібниці виявилися життєво необхідними для Ніни Іванівни.
У жінки була донька Галина, яка не любила усе, що нагадувало їй про старе життя далеко за містом. Дівчина вчилася дуже добре, докладала усіх зусиль для того, аби вирватися із ненависного районного центру і зажити на повну життям міської пані. Не боялася вона роботи: починала з простого помічника юриста, а нещодавно зайняла посаду начальника юридичного відділу великого промислового підприємства. Зараз жінка може дозволити собі все, чого душа забажає. Але вона все робить зі смаком, вкладаючи у кожну покупку частинку своєї душі. Особливу увагу Галя приділяє інтер’єру у власній домівці. Всі речі вишукані та дорогі. Звісно, коли вона бачить в батьківській хаті старий посуд із немодним візерунком, зношені речі та багато чого іншого, що нагадує їй про небагате дитинство, то в неї прокидається непереборне бажання позбутися усього цього і перетворити дім мами на копію власного житла.
Приїзд доньки – це завжди свято для Ніни Іванівни. Сина вона має змогу бачити частіше, бо він живе на іншому кінці села, а от Галинку побачити вдома можна лише з особливих нагод. Тому мама завжди при параді: незмінна зачіска, скріплена гребінцем, якому вже пів століття, ситцева хустка на плечах, святкові чашки з улюбленого сервізу. Але замість Галіного захоплення, Ніна Іванівна отримує шквал критики:
– Мамо, де ж той прекрасний сервіз, який я тобі минулого року подарувала? Скільки можна користуватися цими старовинними речима?! – злісно запитує Галя.
– Не сердься, доню. – винно схиляє очі додолу мама. Твої подарунки чудові, але я так люблю ці чашки – в них стільки спогадів.
Галина ніяк не могла зрозуміти такої дивної прив’язаності матері до речей. Але життєві труднощі допомагають нам переосмислити життя, подивитися на звичні речі під іншим кутом, іншими очима.
Захворіла Ніна Іванівна, потрапила до лікарні. Прихопило її сильно, тож Галина, не сумніваючись, прийняла рішення перевести матір до обласного центру, де їй зможуть надати найбільш кваліфіковану допомогу. Наполягала й на окремій палаті для мами, але та опиралася як могла.
– Галинко, ну для чого мене відділяти? Я не хочу лежати самотиною в палаті. Не треба. – слізно благала Ніна Іванівна.
Дослухалася донька до матері, тож поселили бабусю у звичайній палаті. Галина поспішила привезти матері всі найкращі речі: новий халат, нові рушники, модний блискучий посуд. Ніна Іванівна була дуже вдячною доньці за таку турботу, але ніяк не могла розвеселитися. Галя, як лише не намагалася відволікти маму від тривожних думок – все дарма.
В палаті з Ніною Іванівною лежала ще одна старша жінка. Принесли їй з дому речі. На вигляд вони були старенькими і вже дуже зношеними. Вона піднесла зіпраний рушник до свого обличчя, глибоко вдихнула його аромат і сказала:
– Нарешті єдиний рідний запах у цьому чужому місці. Пахне домівкою.
Галину вразила ця фраза, але вона намагалася не виказувати цього. Наступного ранку жінка вирішила поїхати в район, до маминої хати. Увійшовши всередину, вона дивилася на звичний інтер’єр зовсім іншими очима. Нікому не потрібні речі, вже не здавалися їй такими беззмістовними. Зовсім навпаки! Кожна річ викликала хвилю спогадів, від яких на душі ставало дуже тепло. Вийняла Галя улюблений мамин халат, старенький рушничок і взяла чашку з найкращого маминого сервізу.
Взявши усі ці речі в обійми, Галина сіла на диван і гірко заплакала. Доросла і успішна жінка, яка всього в житті досягла, сиділа і лила сльози просто на мамин халат. Кому розкажи – не повірять.
Наповнена дивними враженнями та емоціями, Галина вирушила до мами в лікарню. Радісно влітає до знайомої палати і вигукує:
– Мамо, мамо, дивися, що я тобі привезла. – витягуючи з сумки улюблені мамині речі.
На обличчі старенької Ніни Іванівни вперше за довгий час з’явилася щира посмішка. Вона торкнулася рукою м’якого халата, поклала біля подушки улюблений рушничок і сказала:
– Галю, дякую тобі! Ти… ти привезла мені частину мого дому. Я за ним так сумую.
Нічого, мамо, ще трошки потерпи. Зовсім скоро ти повернешся у свою фортецю. – з лагідною усмішкою промовила Галина.
Після того дня Ніна Іванівна стрімко почала одужувати. Її подругу, з якою вона познайомилася в палаті, виписували трохи швидше.
– Щасливо вам, Ніно Іванівно. Одужуйте швидше, бо на вас чекає ваш дім.
– З Богом, Ірино Володимирівно! Буду одужувати, бо дуже вже хочу додому.
Незабаром виписали і маму Галини. Повертаючись до села, вона дуже хвилювалася. Донька заспокоювала її, переконуючи, що син турбувався про її тваринок, та й сама Галя навела в хаті порядок на честь повернення господині.
– Дякую тобі, доню. Ти така зайнята, уся в роботі, а все одно знайшла час на мене і мою домівку.
– Ну, що ти, мамо, робіт може бути в житті багато, а ти у мене одна.
Чи присутні у вашому житті речі, які мають для вас велику цінність?
Яка річ викликає у вас найприємніші спогади?
