Моя мама одружилася вдруге. Знаю, що її чоловік Сергій дуже хороший господар, майстер на всі руки, допомагає матусі з господарством. Змайстрував для неї красиву лавку в саду, полагодив дах та поставив новий паркан. А ще дарував постійно улюблені квіти – польові ромашки.
Я бачила, що мама щаслива поряд з таким чоловіком. Немов розцвіла та помолодшала на 10 років. Здійснилася її мрія – товариська родина, коханий чоловік. Вона аж купалася у любові Сергія. Не просто мама обрала саме його. Знаю, що у матусі було нелегке дитинство. Її тато, ну, тобто мій дідусь, постійно пив, не працював, розважався з друзями в кафе. Міг навіть підняти на мою бабусю руку. Діткам також діставалося, якщо у чоловіка був поганий настрій або йому просто щось не сподобалося. Бабуся працювала на двох роботах, щоб забезпечити родину.
У мене є дядько Іван. Вже не згадаю, коли востаннє його бачила. Просто чоловік був копією діда – риси обличчя, манера поведінки та характер. Саме цього боялася моя мама та бабуся. Ось сестра часто сварилася з братом, дорікала, що він стане таким же невдахою та пияком, як дідо. А потім Іван поїхав на заробітки в Польщу. Навіть листи не писав, адже тоді ще телефонів не було.
Так минуло майже 5 років. Одного дня у двері до бабусиної хати хтось постукав. Це був дядько Іван зі своєю чи то подругою, чи то нареченою – не знаю. Сіли за стіл, нарешті вся родина зібралася. Але ось та дівчина постійно залицялася до мого тата, “стріляла” оченятками, бігала за ним. Ну а наступного дня мама їх застукала. Лаялася, обіцяла, що подасть на розлучення. Але чомусь у цій ситуації звинувачувала свого брата.
– Це ти її до хати привів! Краще б сидів у своїй Польщі далі, ніхто б мою родину не зруйнував. Через тебе діти залишилися без батька, – дорікала матуся.
Дядько зібрав всі речі та поїхав геть. Знову пропав на декілька років. А нас залишилося троє у хаті – я, мама і старенька бабуся. Тато аліменти не платив, навіть з днем народження та іншими святами не вітав. Ну хіба міг подзвонити, запитати, як мої справи та все. Завжди казав, що дуже зайнятий та не може зустрітися. А потім я вже і сама мала бажання з ним бачитися.
Правда, старенька бабуся дуже переживала. Їй було боляче, що рідні діти між собою так ворогують.Через це у неї почалися проблеми зі здоров’ям, серце турбувало. Мені тоді було, здається, 15 років виповнилося, коли старенької не стало. Але пам’ятаю, як вона шепотіла матусі своє останнє бажання:
– Будь ласка, не тримай зла на брата, помирися з ним. Це ж твоя рідна людина, більше нікого на цьому світі нема…
Мама важко переживала таку втрату. Багато плакала вночі, я намагалася розрадити її. Але не наважувалася зателефонувати до Івана. Бувало, візьме телефон у руки, набере номер та кине слухавку. Тоді у неї дуже тремтіли руки.
Однак, через 3 роки все-таки наважилася на цю розмову. Дядько Іван також просив вибачення у сестри. Розумів, що вона колись так потребувала його підтримку та опіку, а він нахабно відвернувся від рідні. Зараз вони добре спілкуються, дядько Іван намагається приїжджати у гості. Тільки після втрати найдорожчої людини ми починаємо цінувати інших.
А ви погоджуєтеся з такими словами? А що б ви робили на місці жінки у такій ситуації? Вона правильно винила, коли попросила вибачення у брата?
