Моєму татові ніколи не була цікава його сім’я. Мабуть, він просто не створений для тихого сімейного життя. Він покинув мою маму, коли я була ще маленькою.
Ні, вона не билася в істериці, не проклинала долю і навіть не шукала собі щастя з іншим. Зібрала усю свою волю в кулак і просто вирішила, що дасть мені все, чого я тільки б не потребувала.
Дивлячись на сильну і сміливу маму, я росла такою ж, тому легко досягала успіхів у навчанні, отримала золоту медаль і вступила на бюджет до найкращого університету в місті. Мама завжди мріяла про те, щоб я вибилася в люди і залишила рідне село, вона вважала, що тут зірки моїх талантів можуть згаснути. Тільки в місті є достатньо простору і кисню для того аби стати тим, ким ти хочеш.
Тож я поїхала підкорювати мегаполіс. І це мені вдалося. Я була найкращою на курсі. Коли професори моєї кафедри запропонували мені поїхати на стажування закордон – я не тямила себе від щастя.
Я телефонувала мамі щодня, ділилася з нею усіма подробицями свого міського життя. Тому як тільки я почула цю неймовірну пропозицію – поспішила радитися з приводу рішення з мамою. Я чекала почути рідний голос в слухавці, як і сотні разів до того, але цього разу все було по-іншому.
Слухавку взяла тітка Оксана:
– Соломійко, ти не хвилюйся тільки. Мама твоя захворіла серйозно, злягла. А я доглядаю за нею, бо сама вона вже не може впоратися.
Я не могла повірити в те, що чула. Мама ніколи нічого мені не розповідала, казала, що чудово себе почуває. Мабуть, не хотіла мене засмучувати. Вона надто добре мене знає, тому була певна: як тільки я дізнаюся про її недугу – вмить кину все і повернуся до рідного села.
Так я, власне кажучи, і зробила.
Я не занепадала духом, не сумувала, бо знала, що нам із мамою такі жіночі штуки зовсім не властиві. Я міцно обійняла маму і пообіцяла, що поставлю її на ноги, а якщо щось піде не за моїм планом, то в будь-якому випадку не залишу її саму.
Моя матуся відбивалася від мене, як тільки могла, але впертість передалася мені від неї по спадковості, тож їй довелося змиритися з моїм рішенням.
Я влаштувалася вчителькою математики в місцеву школу. Зарплати та пенсії насилу вистачало на всі необхідні препарати, але ми звикли зводити кінці з кінцями.
– Нас фінансовими труднощами не злякаєш! Вірно? – підбадьорливо казала я мамі.
– Доню, втікала б ти з того села, он Гаврилівна обіцяла, що догляне за мною. Минуться твої золоті роки, що потім робитимеш? Все життя собі загубиш коло мого ліжка, – переконувала мене мама.
А мені хоч кіл на голови теши!
– Ти мене малу оберігала, леліяла, турбувалася про мене. Тепер моя черга, матусю. Мій дім – це ти, тож нікуди мені йти.
В глибині душі я вірила, що Бог не залишить нас із мамою, обов’язково нам допоможе. Треба просто не падати духом. Віру і надію людини ще поки нікому не вдавалося здолати. Я так просто не здамся.
На Різдво біля дому сусідки з’явився чийсь розкішний автомобіль. Я здогадалася, що то, мабуть, її син навідався до матері на свята. І я таки не помилилася. Вже наступного ранку, коли я поверталася з церкви, до мене на всі 32 зуби усміхався чарівний мужчина:
– Христос народився!
– Славімо Його! – відповіла я.
– Оце ж красунею ти стала, Соломіє. Я пам’ятаю тебе іще дитиною. Як-не-як 10 років різниці у нас із тобою. Ти мене вже й не пригадаєш, мабуть?
– Чому ж ні, як я могла забути про красеня-сусіда Сашка, – пожартувала я.
Після тієї зустрічі я не могла викинути чоловіка з голови. Мені було так соромно, бо не годиться пристойній дівчині думати про одружену людину. Тож я наказала метеликам у животі заспокоїтися і спробувала сконцентруватися на роботі. Тим паче, машини вже 3 дні в селі не видно – повернувся, мабуть, до своєї сім’ї.
Але наступного тижня мати Сашка запросила мене в гості. Коли я зайшла, то побачила Сашка, який усім своїм виглядом намагався продемонструвати свою радість з приводу нашої зустрічі.
Увесь вечір я була дуже холодною до сина сусідки, навіть в очі йому не дивилася. Стурбований такою моєю поведінкою чоловік намагався з’ясувати, чим він заслужив на таке ставлення до себе. Я заявила:
– А як годиться пристойній дівчині спілкуватися з одруженими чоловіками?
Після того запитання Сашко почав заливатися гучним сміхом.
З’ясувалося, що його мати вигадала усю цю історію про його сім’ю, бо соромилася того, що її син досі самотній.
Дорога до його серця була вільною, але мені й робити нічого не довелося – все склалося само собою.
Сашко пообіцяв мені, що зможе допомогти моїй мамі знову ходити. Він же лікар, та ще й працює у відомій австрійській клініці.
Не пройшло й року, як моя мама на своїх двох ногах витанцьовувала з любим зятем польку на моєму весіллі.
Чекала я Господнього подарунку – і таки дочекалася. Щастя любить терплячих.
Чи вчинили б ви так, як головна героїня?
Чи змогли би зберігати спокій у таких життєвих перипетіях?
