Моя мати зустрічалася з одним одруженим чоловіком. Власне, від нього я і народився.
Пригадую, що все дитинство доводилося кочувати від квартири до квартири. Постійного житла у нас з мамою ніколи не було.
Якось, коли мені виповнилося п’ять років, ненька познайомилася з черговим кавалером. Цього разу, як і всі попередні, вона захотіла бути з ним. Втім, він поставив їй умову. Змусив обирати між ним і мною. Ясна річ, що моя мама довго думати не стала. Вона проміняла мене на того чоловіка.
Дякувати, що на вулиці не кинула. Просто привезла до рідного батька. Залишила біля дверей, вручивши мені всі необхідні документи для всиновлення. Так я і стояв біля незнайомого мені дому, навіть не знаючи, як складеться моє життя далі. Хто ж тоді міг знати, чи був я потрібен чоловікові по той бік дверей.
Батько не очікував мене побачити. Він навіть не розпитував, хто я та звідки. Сам впізнав і все зрозумів.
У нього, до слова, була власна сім’я. Але його жінка прийняла мене дуже дружньо. Ставилася до мене, як до рідного. Хоча мала двоє власних діток. Батько спочатку говорив про притулок. Я часто чув ті розмови, коли проходив повз кухню. Він хотів віддати мене туди. Але його дружина постійно заперечувала. Жінка казала, що не дозволить віддати невинне дитя туди, де з нього зроблять монстра. Сама виховає, якщо доведеться. Ну просто свята жінка.
Батько перечити не став.
Пам’ятаю, що перших кілька місяців я чекав на рідну матір. Вірив, що я їй потрібен. Думав, вона згадає про мене і забере від батька. А потім підріс і збагнув усе сам.
Татова дружина ставилася до мене дуже добре. Настільки, що я з часом почав саме її називати мамою. І не тільки називати, а й вважати такою.
Мій рідний батько, якщо говорити відверто, і власних дітей ніколи не любить. А про себе взагалі мовчу. Всю відповідальність за виховання він перекладав на жінку.
Я для нього був зайвим нагадуванням про минуле і додатковим ротом, який слід було прогодувати. Зайві витрати, так би мовити.
З часом я збагнув, що цей чоловік також був людиною з важким характером. Несолодко з ним жилося. Ми, дітлахи, боялися його навіть. Часто доводилося замикатися у своїй кімнаті, коли той повертався з роботи додому. Не хотіли зайвий раз траплятися йому на очі.
Чому це все терпіла мама? Хотіла бути з дітьми. Вона не могла покинути нас самих чи залишити на нього, а батько точно не віддав би нас їй із принципу. Чи, може, в силу свого характеру. Так жінка терпіла і напади люті свого чоловіка, і його примхливий характер – усе це тільки заради нас.
Знаєте, кажуть, що можна звикнути до всього. Так адаптувалася і наша ненька. Вона навчилася читати його по рухах, міміці та жестах. Знала, як втихомирити його лють, уникнути скандалу та могла змовчати в потрібну мить. Тільки завдяки цьому життя з таким тираном ставало можливим. Ми також завчили розклад батька і старалися не нервувати його. Він своєю чергою робив так, що ми мали все, чого хотіли, а любов компенсувала нам мама.
Через декілька років те, що для іншої сім’ї стало б величезною трагедію, стало для нас полегшенням. Батько покинув нас через молоду коханку. Ми тоді були вже досить дорослими. Закінчували школу й готувалися до вступних іспитів. Тож допомоги тата ми більше не потребували. Таке життя нас навіть якось згуртувало. Ми допомагали одне одному, як могли, бо знали, що окрім одне одного у нас більше нікого не було.
А далі кожен хотів збудувати хорошу кар’єру. Починати слід було з Вишу. Батько, хоч особливо й не вдавався у наше життя, але навчання оплатив, як і обіцяв колись. Ми нарешті впевнено крокували до власних мрій.
А там батько помер. Після чого ми отримали спадок. А він, повірте, був чималим.
Бідолашна коханка залишилася з нічим, бо не встигла одружити на собі заможного кавалера. Ну а ми зажили буттям, про яке колись могли тільки мріяти.
У батька був власний бізнес, який ми продовжили утримувати навіть після його смерті. Далі все розкрутилося настільки, що навіть довелося їхати за кордон, аби відкрити філію. А це давало нам додаткові гроші та можливості. Чомусь усі раптом вирішили, що головою тієї філії повинен стати я. Ну, власне, я не сильно й опирався. Треба було мати власну справу нарешті.
Я трохи подумав і вирішив взяти з собою маму. Ту, яка виховала мене, і завдяки якій я здобув усе, що мав. Брат із сестрою погодилися.
За день до вильоту я натрапив на рідну матір. Та з’явилася в такий неочікуваний момент. Їй навіть говорити нічого не довелося, я впізнав її одразу.
Як тільки та жінка дізналася, що я їду за кордон, то одразу ж змогла мене знайти. Мовляв, захотіла дізнатися, як у сина життя.
– Це я твоя справжня мати. Ти маєш мене пам’ятати. Я так скучила за тобою. Уже таким дорослим став. Живімо, як колись. Знову станемо сім’єю.
Я аж рота від такої зневаги роззявив.
– Тебе я пам’ятаю. Пригадую, як ти мене залишила біля дверей дому, у якому жив мій батько. Чомусь тоді тобі я не був потрібен. А ще ти мені не мати. Моя мама виховала мене тоді, як ти відмовилася від власної дитини. Тому тебе я навіть бачити більше не хочу.
Я навіть не став слухати її вмовляння та слізливі вибачення. Вони й гроша не варті. Я розвернувся і пішов.
Рідною мамою я й справді вважав саме ту жінку, яка прийняла мене за власну дитину, хоча я був усього лише дитям коханки, з якою їй зрадив чоловік. Ту, яка заборонила рідному батькові віддати мене до притулку, коли той мав такий намір. Ту, яка оберігала мене із братом та сестрою від норовливого характеру тата. Ту, яка терпіла все заради мене. Ту, яка досі любить мене по-справжньому. Тільки для тієї жінки я став сином. А інших мам і мене немає.
Наступного дня ми з нею вирушили у подорож. Ділову, але все ж таки…
Там я натрапив і на свою майбутню наречену. Неньці вона була до вподоби, як і мені. Зараз у них прекрасні стосунки і я тільки радий цьому.
Хоч зараз я маю власну сім’ю, але мама ніколи у моїй справи не втручається, не намагається повчати чи заважати. Просто підтримує та допомагає. А ще ця жінка, виростивши дітей та відпустивши їх у вільне плавання, наважилася взятися і за особисте життя. Вона зустріла гідного чоловіка, з яким, я переконаний, проведе щасливу решту свого життя.
Тепер мама часто буває за кордоном, бавить онуків, турбується про дітей і не забуває жити для себе. Я дивлюся на неї і самому на душі стає добре. Я не помилився, коли подумав, що вона – свята жінка.
А які у Вас стосунки з власними дітьми?
